— Це було понад двадцять років тому, відразу після мого одруження. І рідні мої — насамперед дружина, а також тесть і теща, до яких я прийшов, як кажуть, у приймаки, вперше відчули, що таке моя міліцейська служба...
Я ДВІЧІ ПЕРЕСТУПЛЮ "ПОРІГ" 1 СІЧНЯ Володимир Павлік, президент турспортсоюзу Волині: — Одного разу (це було на початку 90-их років) я запропонував таким же романтикам, яким є сам, зустріти Новий рік неординарно. Тобто не за столом, що ламається від напоїв і наїдків, а на лоні природи — під шатром зимового неба. Цю ідею підтримала насамперед моя сім’я. Дружині не довелося стояти біля плити, готуючи страви до святкового столу, і вже це їй сподобалось. Починався наш новорічний похід із старовинного Луцького замку і закінчувався в парку культури і відпочинку — в дитячому містечку “Диво”. Учасники цього символічного переходу із давнини в сучасність (а їх понад 150 чоловік) самі відшукали ялинку до вподоби, прикрасили її, самі створювали собі настрій, не чекаючи, що хтось розвеселить. Три роки підряд ми так зустрічали Новий рік. Це дуже “прикольно” — щоразу нові люди, нові емоції, враження. Домашнє застілля такої новизни ніколи не принесе, бо, як правило, збирається одне і те ж коло людей, вже наперед знаєш їх реакцію на кожну репліку. А загалом я вісім років підряд незвичайно зустрічаю Новий рік. В останні п’ять років організовую поїздки за кордон і для молоді, і для старших людей. І переконався, що до такої незвичності прагнуть всі — інша справа, що не кожен може чимось пожертвувати (навіть тим же сімейним затишком) і відправитись під Новий рік в далеку поїздку. Високосний, 2004-ий рік я зустрічатиму в Будапешті — організовую поїздку для команди луцьких волейболісток в столицю Угорщини, де вони позмагаються в майстерності з командою “Вашаш”. До речі, зустріч Нового року за кордоном незвичайна вже тим, що урочисту мить переживаєш двічі — спочатку за українським часом, а через годину — за європейським. Так я двічі переступаю “поріг” нового року.
НІЧ, НАЙБАГАТША НА ВІТАННЯ Зоя Карп’юк, оператор сервісного центру “Укртелекому”: — На переговорному пункті я працюю вже 21-ий рік. За цей час два рази довелося зустрічати Новий рік на робочому місці. І скажу, що новорічна ніч швидше схожа на білий день: люди йдуть і йдуть… Бо то ж таке свято, коли навіть не дуже охочі до телефонних дзвінків та вітань телеграмами, згадують, що десь чекають на їх вісточку. Я зустрічала на роботі 2002-ий рік. Хоча, це не зовсім точно сказано, бо ми з колегою і не встигли зустріти Новий рік. Пригадую, заварили каву, а вона так і захолонула в чашках, оскільки навіть маленької перерви не можна було зробити. Опівночі в залі вже стояла черга. Можна підняти документацію і пересвідчитись, скільки було телефонних розмов. А ще ж не всі додзвонилися... До речі, в цьому році вперше наш переговорний пункт, що на проспекті Волі, не працюватиме у новорічну ніч. Він вже не є цілодобовим. І вже нікому з моїх колег не доведеться чергувати в той час, як всі святкують. З одного боку це добре, бо ж все-таки Новий рік — родинне свято, і хочеться побути в колі рідних людей, друзів. А з другого — шкода, що вже не повториться ніч, найбагатша на вітання. Маю на увазі, що всі, хто приходить на переговорний пункт, щоб зателефонувати чи послати телеграму, починають розмову з вітання оператору. Уявляєте, скільки це добрих слів випадало почути!
МІЛІЦЕЙСЬКИЙ КОНВОЙ Олександр Сохацький, начальник відділу карного розшуку УМВС України в області, полковник міліції: — Це було понад двадцять років тому, відразу після мого одруження. І рідні мої — насамперед дружина, а також тесть і теща, до яких я прийшов, як кажуть, у приймаки, вперше відчули, що таке міліцейська служба. Я був тоді на посаді помічника інспектора карного розшуку Луцького міського відділу внутрішніх справ у званні старшого сержанта. Напередодні нового 1982 року викликає начальник міськвідділу Адам Степанович Гаргола і дає зрозуміти, що чекає мене відрядження. Надійшла оперативна інформація про місце переховування лучанки, яка декілька місяців перебувала у розшуку за розтрату в особливо великих розмірах. Треба їхати у Сваляву, що на Закарпатті, розшукати її і конвоювати до Луцька. Уже коли виходив з кабінету, то почув: “Не впораєшся із завданням — чекай догани, а привезеш — премію отримаєш”. Галю, саме так звали цю лучанку, я розшукав досить швидко. Спробував переконати жінку, що добровільна явка з повинною полегшить її становище, пом’якшить міру покарання. Галя довго вагалась, та врешті-решт погодилась. Зі Сваляви до Здолбунова їхали ми в одному купе. Жінка розповідала, як спокусилась на “легкі” гроші, як розкаюється у вчиненому. Відверто скажу, що якоюсь мірою пройнявся співчуттям до неї. А у Здолбунові, де ми мали пересісти з одного потяга на інший, сталося те, на що я не сподівався. На залізничному вокзалі Галя попросилась на хвилинку в туалет, але не повернулась ні через п’ять, ні через десять хвилин. Побачивши відчинене навстіж вікно, зрозумів, що прогавив конвойовану. На щастя, мене виручила інтуїція. Галю я розшукав на автостанції. Жінка вже десь роздобула гроші і збиралась купувати квиток на зворотну дорогу. Від догани я себе вберіг, а ось під бій курантів шампанського не випив. Поки в Луцьку доставив затриману в ізолятор тимчасового тримання, оформив необхідні документи і доповів начальнику про виконане завдання, було вже за північ. По суті, поїхав у відрядження одного року, а повернувся наступного.
ТАНЦІ У ПОЇЗДІ Наталія Семенова, начальник станції Луцьк: – Років п’ятнадцять тому мене запросила на Новий рік до себе у Санкт-Петербург (тоді ще Ленінград) подруга Галина Мошкова. Оскільки на той час мій син служив в армії, і вдома мене ніщо не тримало, то я прийняла це запрошення, поїхала в місто на Неві. І ось, коли до Нового року залишались лічені години, мою подругу, яка була начальником поїзда «Стріла» сполучення Санкт-Петербург—Москва викликали на роботу. Розпорядження начальства — закон. Отож, не залишалось нічого іншого, як поїхати з нею, щоб не бути в чужому місті, в чужій квартирі, наодинці в новорічну ніч. Тоді я й зустріла Новий рік в поїзді — в дружному колективі своїх колег, яким доводиться часто бувати в розлуці із сім’єю, і для яких цей колектив — їх друга сім’я. У грубці, якою опалюється вагон, ми приготували страви до свого святкового столу. Ясно, що там дерунів чи відбивних не насмажиш, а ось м’ясо стушкувати, борщ зварити можна. Я, до речі, і варила український борщ. У вагоні ми привітали одне одного з Новим роком, в тамбурі палили бенгальські вогні, стріляли з хлопавок і тішились, як діти. А коли «Стріла» прибула в Москву, то бригада обслуговуючого персоналу не відпочивала, а продовжувала святкувати тут же, в поїзді, вже не маючи за плечима відповідальності за пасажирів. В коридорі купейного вагона, який, здається, такий вузенький, ми умудрялись вальсувати. А років сім тому я в новорічну ніч поверталася з Москви до Луцька. Новий рік застав мене під Києвом. Коли поїзд в’їхав у столицю, то ми через вікна могли побачити сяйво феєрверків. В купе, в якому я їхала, прийшли пасажири із сусіднього, і ми відкоркували пляшку шампанського. Зовсім чужі люди почувались так, ніби знали одне одного безліч літ. Дорога взагалі зближує, спонукає на відвертість. А тим більше в таку ніч, коли ти переступаєш поріг, за яким щось нове, поки що незвідане. Інтерв’ю взяли Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ і Катерина ЗУБЧУК.
