Щоразу, коли буваю в монастирі, коли бачу тут зовсім молодих людей, то не перестаю дивуватись і задавати ці питання: чому хлопчина, який, здавалося б, виріс в час тотального атеїзму, вибрав чернечий подвиг, чому любов до Бога для нього найвища?..
Щоразу, коли буваю в монастирі, коли бачу тут зовсім молодих людей, то не перестаю дивуватись і задавати ці питання: чому хлопчина, який, здавалося б, виріс в час тотального атеїзму, вибрав чернечий подвиг, чому любов до Бога для нього найвища? Зазвичай монахи не розкривають свій монаший секрет і дуже лаконічні, коли мова заходить про те, що ж привело їх в обитель. І я наперед вдячна ієромонаху Варлааму, який погодився на розмову і був, як мені здалось, досить відвертим. Ось уже сім років, як живе він в чоловічому монастирі, що в Старому Чорторийську Маневицького району. Коли я заговорила про те, що в монастир людину часом приводить якась життєва драма, то ієромонах Варлаам сказав: — В обитель справді декого приводить біда. Але біда з часом забувається (душевна рана заліковується). І буває, що трудно стає в стінах монастиря. Тоді хочеться назад — до мирського життя. Я вважаю, що як є покликання бути художником чи поетом, то так само і монашество — це Боже покликання. Так і мене покликав Господь. Чернецтво я вибрав, маючи переконання, що саме в стінах монастиря має пройти моє життя. Закінчуючи духовну семінарію, знав, що так буде. Нам, мирянам, непросто зрозуміти тих, хто вибрав чернече життя. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що в радянські часи збереглись лише поодинокі монастирі, про які ми мало знали. Більшість обителей потрапили під нещадний меч тотального атеїзму. І уява про чернецтво складалась у нас в основному під впливом світської літератури. Варто пригадати з цього приводу роман «Декамерон» знаменитого італійського письменника Джованно Боккаччо. Після його прочитання від аскетизму монахів не залишається, як кажуть, каменя на камені: вони і п’ють не лише червоне вино під час причастя, і ловеласи добрячі... З іншого боку навіть православні християни критикують чернецтво, пред’являючи йому чимало звинувачень. Адже людина, яка пішла в обитель, свідомо збіднює своє життя, вона позбавляє себе законних і благословенних радостей земного буття. І можна почути, що чернецтво — це втеча від життєвих труднощів. А ще кажуть, що чернецтво позбавляє людину спілкування з мистецтвом, літературою. Хоч опоненти це аргументовано заперечують. Мовляв, а церковне зодчество, а літургічний піснеспів — хіба це не шедеври мистецтва? Це мистецтво — вище за світське. Що стосується християнської літератури, то Біблія містить і поезію, і філософію. І, нарешті, монастирі завжди були тим місцем, де люди знаходять силу пережити свою внутрішню Голгофу, знаходять допомогу і втіху. І вже цього було б достатньо, щоб засвідчити високе служіння чернецтва людству. В’ячеслав Кіперчук (так звати ієромонаха Варлаама в миру) народився у селі Комарово Ратнівського району. Як він висловився, в простій селянській сім’ї, де росло три сини і дві доньки. Після восьмого класу він вибрав спеціальність кухаря, яка була в якійсь мірі йому близькою, — мав дядька з таким фахом. Але після закінчення училища у Нововолинську кухарем так і не працював, бо вже був інший задум. Одного разу він сказав батькам, що хоче вступати в духовну семінарію. — Батьки не те що не перечили, — розповідає ієромонах Варлаам, — а й дуже схвально зустріли таке моє рішення. Я назавжди запам’ятав той день, коли після зимових канікул їхав до Луцька на навчання у духовну семінарію. Батьки мене проводжали. В маминих очах стояли сльози. «Я ж живий, здоровий, чого ви плачете?» — заспокоював я її. Це було взимку дев’яносто третього року. А восьмого березня мами не стало. І тоді я зрозумів ті сльози: певно, мама відчувала, що ми більше не побачимось. Вона пішла із життя дуже молодою, маючи лише 39 літ. В ту ніч, коли мама померла, я бачив дивний сон — якась жінка вручила мені розкішний букет живих квітів. «Десь я бачив цю жінку?!»— подумав. Це так мама прощалась зі мною. А ще за якийсь час хлопець сказав батькові, що вибрав чернецтво — як кажуть, чорне духовенство. Батько на це відповів: «То, синку, твоє життя — ти й вибирай, якою дорогою йти». Після закінчення духовної семінарії В’ячеслав Кіперчук повернувся в рідне село Комарово, був рік регентом у храмі сусіднього села. То була фінансова підтримка, щоб поїздити по монастирях України, Росії, Білорусі, придивитись до чернечого життя, до самого себе й визначитись остаточно у своєму виборі. Як сьогодні каже ієромонах Варлаам, велику роль в цьому виборі відіграв митрополит Ніфонт, з яким чимало літ спілкувався, до слів якого дослухався. Митрополит Ніфонт і здійснив постриг у Покровській церкві міста Луцька. Ієромонах Варлаам показує фотознімки, на яких зафіксовано це таїнство. — Ось — я в останній вечір перед постригом, — розповідає він. — А тут мене вже одягли в чернечий одяг. Це було 3 квітня 1997 року. Всі, хто був присутній у храмі (а здійснювався постриг після Богослужіння), бачили це дійство і плакали. Плакав батько і сестра В’ячеслава, які того дня приїхали спеціально до Луцька. В’ячеслав, як сам каже, ніколи не забуде цього дня, бо не можна забути пережитого особливого піднесення. Митрополит Ніфонт три рази кидав ножиці додолу, а він піднімав їх і подавав владиці. Тим самим доводив, що незмінне його рішення. Після постригу, як це передбачено, три ночі минуло для нього в молитвах у храмі. Так починалось чернече життя. Якраз того року відкрився в Старому Чорторийську монастир. Й ієромонах Варлаам разом із ще одним монахом Ігнатієм приїхали сюди. Власне, вони відкрили нову сторінку давньої історії чоловічої обителі. Невдовзі закінчив духовну семінарію і прибув сюди настоятель монастиря отець Володимир. Сьогодні тут сім монахів і п’ять послушників. Ієромонах Варлаам розповів, що серед послушників є чоловік, який прийшов у монастир, «втікаючи від брудного свого життя». Може, він тут побуде якийсь час і повернеться на стару свою стежку. А ось два хлопці — Діма і Коля з Кузнецовська — приїжджали в монастир ще тоді, коли навчались у школі, — під час канікул. А тепер постійно тут — в святій обителі готуються до навчання у духовній семінарії. Хтозна, може, хтось із них згодом обере чернецтво. Це залежить і від того, яким побачать вони життя в монастирі, той головний подвиг — покаяння і молитву за людство. Катерина ЗУБЧУК.
