У ці дні ректору Волинської духовної семінарії УПЦ протоієрею Петру Влодеку виповнилося 80 літ...
У ці дні ректору Волинської духовної семінарії УПЦ протоієрею Петру Влодеку виповнилося 80 літ. За плечима — нелегкий життєвий шлях, на грудях — фронтові й церковні нагороди. А ще отець Петро — автор кількох книг та методичних посібників і просто цікавий і дотепний співрозмовник Напередодні свого поважного ювілею він зустрівся із волинськими журналістами у своєму робочому кабінеті.
— Що вплинуло на вибір вашого життєвого шляху? — Коли у другому класі на традиційне запитання вчительки про майбутню професію я відповів, що хочу бути ксьондзом (навчався я у польській школі й відповідав польською мовою) — мої однокласники розреготалися, а мені стало кривдно. Народився я у школі, бо мій батько був сільським учителем і мав невелике помешкання при школі на станції Остріг поблизу містечка Острога, що на Рівненщині. Та в зв’язку із розпорядженням викладати в школах тільки державною, тобто, польською мовою, батька звільнили і він опинився без роботи й без житла. Багатодітна родина — я у батьків був п’ятим — наймала невеличке помешкання, жили тяжко і бідно. Батько працював на різних роботах, а потім його взяли у церкву дяком. Сім’я була віруючою, я також ходив до церкви, прислуговував... Це й вплинуло на мій вибір і на вибір старшого брата, який також став священиком. Потім татові за це довелося розплачуватися улюбленою роботою. У 1939 році він знову повернувся в школу, але незабаром парторг сказав, що батько, який виховав попа, не може працювати в школі. Ще у війну я закінчив в Почаєві пастирські курси. А два роки на фронті лиш укріпили мою віру. Переконаний, що мене врятували мамині молитви та Господнє провидіння. То неправда, що снаряди не падають в одне і те ж місце. Я це бачив на власні очі. Коли ми дійшли до Ельби, з нашої роти, у якій було 80 чоловік, живими залишилося лиш шестеро. Серед них — і я. Хіба це не чудо? На фронті до Бога зверталися навіть ті, хто ніколи не вірив. Мене Бог врятував і я присвятив своє життя Богові і народові. — Як склалося ваше життя після війни? — У 1946-ому пішов доучуватися у Волинську духовну семінарію, яку закінчив у 1948 році. У Троїце-Сергієвій лаврі навчався в академії, здобув звання кандидата богослов’я і був направлений в Луцьк викладати у семінарії. Так тривало до 1964 року, коли вона була закрита. Шість років працював у Берліні, обслуговував там українську громаду. Був настоятелем Володимирського собору в Києві, потім ще вісім років прослужив у Канаді. За горбачовської відлиги знову повернувся до Києва, став там ректором семінарії, довелося її відроджувати. Але моя сім’я жила в Луцьку. І з 1991 року я займаю посаду ректора Волинської семінарії. — Вам довелося багато часу працювати за кордоном. Які найяскравіші враження винесли? — Найперше — це співчуття до людей, які позбавлені батьківщини, рідної мови, пісні, батьківської землі. Можна бути забезпеченим матеріально, але коли живеш у середовищі, де телебачення — чуже, в місті написи — чужою мовою, постійно перебуваєш в оточенні чужовірних — то дуже тяжко. У Канаді раз на тиждень була 15-хвилинна передача українською мовою, то ми її чекали, як свята. Водночас, багато чого є у нас такого, чого у світі нема. Ніде горілка не ллється рікою так, як у нас. Ніде на похоронах не бачив горілки. А у нас колять кабанів і виправляють такі поминки, наче весілля. Я у Канаді був на хрестинах в одного професора, то там навіть вина не було, не то що горілки. За шість років життя у Берліні я один-єдиний раз бачив п’яного. Німці гидливо озиралися і називали: “Швайн!” А кого із нас дивує п’яний на вулиці? Або така хвороба нашого часу, як бездумне накопичення матеріального. Ви подивіться, скільки у наших квартирах зайвих, непотрібних речей. Кришталевого посуду, яким ніхто не користується, одягу, який ніхто не носить, килимів на стінах, яких у світі ніхто не вішає... Може, ми не такі вже й бідні, просто не можемо собі дати ради, не цінуємо того, що маємо. — Що собою являє сьогодні Волинська духовна семінарія, яку ви очолюєте? — Маємо 160 учнів, 40 дівчат навчаються на диригентів церковних хорів. Є заочний сектор, де здобувають освіту близько 100 священиків, які працюють на парафіях. Після того, як приміщення біля собору забрали, у 1993 році нам дали ось це, на вулиці Драгоманова. То колишній монастир, отже і цей мій кабінет — колишня келія. Бракує місця, бракує коштів, адже і навчання, і харчування у нас безплатне. Віруючі допомагають, особливо, продуктами, а також коштами. Окрім богословських дисциплін, семінаристи вивчають пастирську етику, психологію і педагогіку, історію, відвідують музеї. Особливо тісна співпраця у нас із Музеєм Волинської ікони. У нас працює 30 викладачів. За ці роки вдалося відродити бібліотеку, яка також залишилася у семінарії Київського патріархату. — Чи ваші діти пішли батьківським шляхом? — То хибна думка, що син священика обов’язково має бути священиком. На те не батьківська, а Божа воля. Бували випадки, що ми відраховували із семінарії синів священиків через їх непридатність іти тим шляхом. У мене син і донька. Але росли вони у той час, коли бути попівськими дітьми було несолодко. Тож коли син підріс і захопився технікою, я не перечив проти його вибору. — У вас на грудях — багато нагород. А яка була першою? — Найпершою була медаль “За взяття Берліна”, а остання ось ця — орден “За заслуги”. Якось у тролейбусі довелося стати свідком такої розмови. Юнак, побачивши ветерана, який мав на піджаку бойові нагороди, сказав своєму ровесникові: “Дивись, чудак начіпляв бляшок і тішиться”. Якби ж вони знали, які тяжкі випробування, біль утрат, піт і кров стоять за тими “бляшками”... На жаль, ми не цінуємо того, що легко дається. Моя мама сто кілометрів пішки йшла до Почаєва, несла мені сухарі й теплу одіж на зиму, щоб я міг учитися. Сьогодні ж, хоч і нарікаємо на негаразди, вже нема таких труднощів. Однак із сумом констатуємо, що суспільство деградує, утопає у пияцтві, розпусті, наркоманії. Врятувати може лиш любов до Бога, милосердя і терпіння. Інтерв’ю підготувала Валентина ШТИНЬКО.
