Проходячи цими днями двором однієї із луцьких шкіл, зацікавлено розглядала малюнки на асфальті. Згадавши дитинство, навіть пострибала «у класики», посміхнулася усміхненому сонечку, привіталася із Чебурашкою і раптом спіткнулася об напис, напрочуд каліграфічно виведений на сірому асфальті рожевою крейдою: «Без України!»...
Проходячи цими днями двором однієї із луцьких шкіл, зацікавлено розглядала малюнки на асфальті. Згадавши дитинство, навіть пострибала «у класики», посміхнулася усміхненому сонечку, привіталася із Чебурашкою і раптом спіткнулася об напис, напрочуд каліграфічно виведений на сірому асфальті рожевою крейдою: «Без України!».
Я не знаю, хто для чого і з якими думками вивів тут ці два слова, але вони мені муляли душу цілий день. Належу до покоління, яке привчала жити без України розгалужена пропагандистська система. Починаючи із ранкового радіоефіру, де настирливо звучало: «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз!» і завершуючи виключенням ровесників із Шевченкового університету тільки за те, що 22 травня вони насмілювалися покласти квіти чи бодай просто прийти до пам’ятника Кобзареві в Києві. «Повернення» до України для багатьох було нелегким і драматичним. Нині ж для кожного Україна розкриває свої обійми. А що буває скрутно, незатишно, — то це, як у рідному домі, його атмосфера залежить від господарів, а значить — від кожного з нас. Але спробуйте уявити собі на мить, що у вас нема, взагалі нема рідного дому. Спробували? Отож-бо... ...Через день довелося знову іти знайомою шкільною доріжкою. Аж зупинилася від несподіванки. Напис на асфальті промовляв: «Без України нема життя!». Отже, не все так погано у нашому домі...
