Поштові скриньки лучан перед державними святами, тим паче незадовго до виборів, розбухають від різноманітних афішок, агітаційних листків, новонароджених друкованих видань-байстрят. Більшість їх розрахована на наївних карасів-виборців, а не на тих, хто щось розмірковує. Вигрібаю одне, друге послання, третє...
Поштові скриньки лучан перед державними святами, тим паче незадовго до виборів, розбухають від різноманітних афішок, агітаційних листків, новонароджених друкованих видань-байстрят. Більшість їх розрахована на наївних карасів-виборців, а не на тих, хто щось розмірковує. Вигрібаю одне, друге послання, третє...
Андрій БОНДАРЧУК
Ось червоно яскравіє агітка про антикризову програму КПУ із символами неіснуючого СРСР — серп і молот із п’ятикуткою. Пригадую, ще в період колективізації ходили про цей герб чиїсь віршовані політично-сороміцькі рядки: Ось вам наш совєцькій герб, Ось вам молот, ось вам серп. Хочеш — жни, а хочеш —куй Все одно одержиш... За них можна було й загриміти до білих ведмедів. Але хіба не так було? Моя сестра Марина за півроку свій колгоспний заробіток принесла за плечима у мішку. А слова «серп і молот» розшифровували: «смерть і голод». Нині ж необільшовики зі свого спорохнявілого агітаторства витягли облудні лозунги своїх попередників, з якими вони у 1917 році, охмуривши народ, прийшли до влади. Зрозуміло, «Землю — селянам! Заводи — робітникам!» — річ одноразового використання. Але стиль той же. Отже, «Повернемо країну народу!». Д-у-у-же вже дохідливий і змістовний. Але виходить якась нестиковка, коли починаєш роздумувати, що ж воно таке означає. Отже, внаслідок жовтневого перевороту країну (тоді імперію) під тими ж лозунгами більшовики насильно конфіскували у «ненависних капіталістів і селян». Більш ніж 70 літ нею розпоряджались як хотіли. Виморили, вистріляли, вбивали голодом, війнами багатостраждальний народ. А після 1991 року збанкрутілі політичні сусаніни, бачачи, що завели його в болото, здали країну новоявленим олігархам, ставши у них за пристяжного. Так, у тих же «клятих ворогів експлуатованого народу». Нині ж треба відстібати упряж, адже наближаються вибори і народ побачить свого «захисника» в костюмі Адама і Єви, та й зробить висновки. Давно пора. Бо ж і запевнення комуніста номер один Петра Симоненка про те, що комуністи не зраджують своїм принципам, виявились мильною булькою. «Повернемо країну народу!». Гм... Солодка обіцянка, як не крути. Тільки навіщо ви спершу її віддали (зрозуміло, не задаремне), а тепер будете повертати? Це, щоб знов повторити той страдницький шлях, який ми пройшли до 1991 року? Що ж тоді лишиться від тої України? А от від агітки відомого кучмівського служки Віктора Медведчука, який знову рветься у велику політику, віє відвертим цинізмом і нахабством, як і його вистовбичені на вулицях Луцька біг-борди «Украинский выбор». Мовою чужої держави. Він навіть не приховує, що веде в «русскій мір» двоязичія. Вища міра великодержавної пихи. Історична облуда тут перемішана з реаліями і фальшивим невдоволенням владою в надії, що якийсь недосвідчений карась клюне на принаду. До виборів, як бачимо, ще далеченько. Але насіялося агіток, біг-бордів, листівок, видань, мов опеньок після теплого дощу. Серед них — багатовпливові і маловідомі імена, які обіцяють ледь не «світле майбутнє». Обіцяють посадити куди треба не тільки бандитів, а й олігархів. Начувайтесь! Пенітенціарна система, готуйте камери і нари! У ЗМІ — злива добрих справ доброчинців, до недавнього часу мовчазних благодійних фондів, які вимушено трішки розкрили фінансові кишені. Зрештою, це добре. Підозріло, що це сезонне пробудження майбутніх кандидатів на парламентське крісло викликане не моральними, а меркантильними міркуваннями, і є індикатором спільних із владою інтересів. Вона у цій ненадійній ситуації, як бачимо, робить ставку на них як потенційних тушок. Миле українське дівча від Партії регіонів поздоровляє нас із Днем Конституції. Щоправда, закликає пишатися не нею (яка тут уже гордість, коли Основний Закон не діє і його вже перекроюють під потрібний стиль!), а... собою, бо «Україна починається з тебе. Пишайся нею». Так, Україною треба пишатися, а найперше — любити. Вона — наша рідна Вітчизна, неповторна, дорога. Але не порядками в ній. Чомусь не видно тої любові у членів цієї партії: коли виконується Гімн України — її члени стоять, міцно стуливши вуста, мов сфінкси. Україна нині переживає дуже нелегкі часи. Думаймо, хто і яке добро нам зичить у принадливих обгортках.
