ВІКТОР ЮЩЕНКО ПОБУВАВ У «ВОЛИНІ-НОВІЙ»*

Віктор ЮЩЕНКО:
"ЯКЩО У ПАРЛАМЕНТІ НЕ БУДЕ ПАТРІОТИЧНИХ СИЛ, МИ КОЖНОГО ДНЯ СТОЯТИМЕМО ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ РЕАЛІЗАЦІЇ НЕУКРАЇНСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ"

У розпал виборчої кампанії на Волинь приїхав третій Президент України Віктор Ющенко. Його політична сила «Наша Україна» бере участь у парламентських виборах, тож агітувати за неї Ющенко прибув до Луцька особисто. Нам приємно, що в програмі насиченого робочого дня екс-президента була запланована і розмова у газеті «Волинь» (на фото) та зустріч із колективом редакції. Слід сказати, що своїм візитом до нас Віктор Ющенко розвіяв кілька міфів про себе. І насамперед, про свою звичку запізнюватися — приїхав хвилина у хвилину...
А розпочалося наше інтерв’ю з теми Помаранчевої революції, на згадку про яку у кабінеті головного редактора стоїть жерстяна банка із 2004 року з написом: «Повітря Майдану»


Тамара ТРОФИМЧУК


— Хотілося б розпочати розмову з того, що подякувати вам за неповторні відчуття 2004-2005 років. Але, на жаль, ці роки вже пройшли. І що тепер?
— А уявіть собі, якби їх взагалі не було? Що тоді б сталося із країною, коли б ті люди правили весь час із 2004 по 2010 рік?
— Це так, але доводилося чути думку, що якби у 2004 році переміг Віктор Янукович, до цього часу про нього всі уже б забули. 
— Можливо, але тоді треба було б відкинути країну назад років на 10-15. Тоді б ми не мали щорічного підвищення середньої зарплати на 50 відсотків, пенсій — на 100. В Україну не прийшли б 30 мільярдів доларів інвестицій, хоча за 15 попередніх років разом узятих їх було лише 6,7 мільярда, валютні резерви Нацбанку не зросли б із 6 до 37 мільярдів. Ми не мали б свободи слова, фіксованої перспективи асоційованого членства у ЄС, зони вільної торгівлі Україна — ЄС. Нічого цього не було б. 
— Справді, початок був багатообіцяючий. Кажуть, усі тоді так злякалися нової влади, що у нас на митницях 3 місяці взагалі не брали хабарів. А потім все повернулося. Чому? Яку помилку було зроблено?
— Хочу підкреслити, що демократія – це справедливість плюс законність. Сила демократії в тому, що над усіма стоїть закон, а не Президент, який кудись передзвонив і все вирішив. Тим більше, що Конституційна реформа значно урізала президентські повноваження (адже багато хто не міг собі уявити Президента Ющенка з повноваженнями Кучми). Треба розуміти, що Майдан не був представлений однією політичною силою.  Це були різні  сили – починаючи від Мороза — соціаліста, а точніше, комуніста за своєю суттю, і закінчуючи Кінахом. Лише коли ці люди отримали посади, стало видно, наскільки далекий від демократичних засад їхній світогляд.
Це, до речі, залишається великою проблемою досі. Сили, які називають себе демократичними і на загал так сприймаються, насправді — лише «п’яті» колони. І сьогодні, на жаль, знову маємо на політичному олімпі дві команди: Партію регіонів і так звану Об’єднану опозицію. Хоча називати настільки гучно силу, яка по суті об’єднала чотири нулі — Гриценка, Тарасюка, Катеринчука і Кириленка, політиків з рейтингами 0 відсотків — неправильно. Чому десятки партій ідуть окремо від так званої опозиції? Тому що опозиція – це один із кращих кремлівських проектів на Україні, за яким нічого опозиційного не стоїть. А головне — не можна називати опозиційною силу, лідер якої підписала одіозні газові угоди. Візьміть у руки гумку, протріть нею папір, на якому вони написані, і там, за діями цієї сили, тризубу ви не побачите. А знайдете птаха і навіть не з однією головою.
— Чи це правда, що свій відсоток від угоди отримують Тимошенко, Путін і ще третя високопоставлена людина від Віктора Медведчука ? 
— Ідеться про коло інтересів дуже високопоставленої групи осіб. Тому я одразу ж назвав цю угоду кримінальною. Пізніше додав, що треба трошки прожити, щоб знайти у ній корупційний слід. Бо коли аналізуєш документ, який передбачає ціну газу для України на рівні 560 доларів, тоді як Туреччина має його по 170 доларів, Німеччина — по 175 доларів, стає, щонайменше, дивно. Навіть якщо орієнтуватися на європейську формулу, віднявши від неї транспортні видатки, на кордоні України з Росією газ повинен коштувати 144 — 170 доларів, а не 560. У результаті ми вже завинили Росії 12 мільярдів за невибраний у три попередніх роки газ. Ще 18 мільярдів додамо у цьому році, тому що беремо тільки 27 мільярдів кубів із тих 42, які Тимошенко зобов’язалася купувати щорічно. 12 плюс 18 — разом 30 мільярдів боргу перед Росією. Фактично, це річний бюджет України.
— Але ж Тимошенко за це вже засудили.
— Помиляєтеся, її засудили не за ціну, а за фіктивну директиву уряду. За те, що Олегу Дубині у Москві вона подала липовий документ Кабміну, який насправді уряд не розглядав. Адже Дубина сказав, що без директиви уряду він не може підписати угоду. Тоді Тимошенко подала йому «липу» і після цього угода була підписана. Отака кримінальна історія. Але оскільки за неї судять політика, то політичні сили як можуть, так і перекручують та експлуатують цю тему. Чому — зрозуміло. Для «Батьківщини» стверджувати, що відбувається політична розправа, — це єдиний спосіб отримати передвиборчий рейтинг. Партія регіонів, у свою чергу, хоче довести, що колишній прем’єр-міністр — це кримінальна особа. А нас із вами тим часом закликають до протистояння.
— Яке ваше ставлення до Юлії Тимошенко зараз?
— Коли Президентом був Леонід Кучма — Тимошенко сиділа. Коли Президентом став Янукович — Тимошенко теж сидить. Коли був Президентом Віктор Ющенко — Юлія Тимошенко двічі призначалася прем’єр-міністром, а міністром внутрішніх справ був Луценко. Хіба це не вияв мого ставлення до них? Навіть під час першого призначення Тимошенко віце-прем’єром, коли вона була в міжнародному розшуку і вважалася, напевно, єдиним у світі невиїзним урядовцем. 
Вона здавалася мені людиною, яка щиро хоче працювати, яку переслідують і яку треба захистити. Пізно ввечері прийшла у мій кабінет, сказала: «У мене була мрія з вами працювати». Спершу я запропонував їй іншу посаду, але вона попросила про віце-прем’єра. Пішов назустріч, зробив її віце-прем’єром, хоча надалі це мені дорого коштувало. Вже на другий день з’явилися десятки ворогів, які, зрештою, зі мною поквиталися. Тому вважаю, що поступав як джентльмен і кращої сторінки в біографії Юлії Тимошенко, крім мене, ніхто не написав.
— То ви станете на підтримку за її звільнення?
— Справа в тому, що звільнити Тимошенко і Луценка в існуючій системі політичних «розкладів», думаю, не можливо. Партія регіонів і опозиція будуть кожен день штовхати суспільство до дестабілізації, щоб зрештою загнати всю країну у глухий кут. Тому, як це не парадоксально, але звільнити Тимошенко може лише третя сила, в тому числі зацікавлена у відновленні міжнародної репутації України як демократичної європейської держави..
— Пригадується, перед президентськими виборами ви говорили, що БЮТ і ПР — це валянки з однієї пари. Але зараз видно, що при Тимошенко не було би принаймні міністра Табачника і того всього, що він робить із нашою мовою й історією.
— Дозвольте, а хто прийняв закон про мову? Якщо хтось скаже, що це зробила Партія регіонів — я не погоджуюся. Партія регіонів давно цього хотіла, але не мала змоги. У неї за останніх 7 років не було 226 голосів, щоб проголосувати закон про мову, який вона, до речі, на всіх виборах, включаючи президентські, піднімала. У неї і зараз їх би не було, але знайшлося 32 зрадники з так званих демократичних сил, які в мовному питанні зробили критичний внесок у формування більшості голосів по цьому закону.
— А чому ми взагалі на 21 році незалежності обговорюємо мовну тему? Ви ж у 2004 році казали, що українці — це вже нація. Куди ж ця нація поділася, коли цілими областями відмовляються від рідної мови?
— Важливе запитання. Дехто на нього, готує спрощену відповідь: «Давайте замінимо Табачника, Азарова чи Януковича і мовне питання буде вирішене». Але чому міністр Табачник так себе поводить? Він же не дурна людина. Та тому, що так, як він, на українську мову дивиться ще декілька мільйонів громадян...
Нещодавно я розмовляв на цю тему з відомим політтехнологом. Запитував: «Ви розумієте, що розколюєте націю?» Він відповів: «Почекайте 30 днів і подивіться на рейтинг. Як мінімум 4 відсотки Партія регіонів додасть». І вони справді свої 4 відсотки набрали, розколюючи далі націю. Оце вам ще одна подібність між тими політичними силами, які залишилися за своєю суттю регіональними. Це не ті сили, які дбають про загальноукраїнські проекти, не думають, навколо чого можна об’єднати східного і західного українця, які є найближчими братами один для одного.
— І все одно, на правому фланзі у нас і так завжди велика конкуренція. Ви теж наберете свій відсоток, але сьогодні, на жаль, ситуація така, що кожен, хто це робить, підіграє владі.
— А можна вас запитати, за кого ви будете голосувати?
— Чесно кажучи, ще не визначилася. 
— Я запитую для того, щоб знати, у кого саме я відбираю голоси? Бо коли в країні за 50 днів до виборів 14 відсотків кажуть, що ми будемо голосувати проти всіх і ще 16 — взагалі не знають, за кого голосувати, чому я не можу претендувати на їхні голоси? Якщо не знаєте, за кого голосувати, голосуйте за «Нашу Україну», дайте їй 5-10 відсотків. «Наша Україна» – це та політична сила, яка не повторить команду Кличка, Королевську, БЮТ, «Фронт змін», «Свободу». У нас є інший досвід, ширша система цінностей. Якщо у парламенті не буде патріотичних сил, ми кожного дня стоятимемо перед загрозою реалізації неукраїнських інтересів.
— Вікторе Андрійовичу, насамкінець хочеться задати вам запитання, яке я виношую ще з 2002 року. З ним, до речі, пов’язана дещо містична історія, бо це запитання... приснилося мені, коли ви були на піку своєї популярності. Звучить воно так: «Пане Вікторе, вас не лякає така любов всенародна? Адже від любові до ненависті – всього один крок?» Цікаво, як ви відповісте на нього сьогодні?
— Справа не в любові чи нелюбові, а в почутті виконаного обов’язку. Моє дитинство пройшло у прикордонному районі Сумщини, який ще називають гетьманською Україною. Це територія, яка протягом 150 років, починаючи від польського панування, регулярно знищувалася вогнем і мечем. І коли я семирічним хлопчиком пас там корови, то часто дивився на пам’ятник, на якому написано: «На сєм мєстє проходіла граніца между Польшей і Росієй». І у мене, хлопчиська, тоді часто виникала думка: «За спиною — Польща, на горбочку — вже Росія. А де ж Україна?». Отак у 7 років я почав шукати Україну. І щасливий з того, що на кожному етапі мого життя Бог давав мені можливість виконати цю місію.