КОЗАЦЬКИЙ ГАРТ ПЕТРА ОЛЕШКА*

«Маємо примножити виборені на вістрях шабель честь, славу, гідність для прийдешніх поколінь», — так вважає козацький генерал, отаман «Війська Запорозького», український господарник, меценат і патріот, кандидат у народні депутати україни по виборчому округу № 23 Петро Олешко

Володимир ЛИС

—Пане-товаришу Петре (звертаюся так, як колись у запорожців зверталися), де і як народжуються не просто козаки, а сучасні козацькі отамани?
— Хотів би сказати — на Січі, але (посміхається) ви не повірите, у селі, яке називалося Тракторист, куди поїхали піднімати цілину тато з мамою. Я й був там першим народженим. Та батьки незабаром помандрували до Комі АРСР, а вже потім повернулися орати і засівати свої українські степи, а згодом — на рідну Волинь. Не забути, як зовсім малим, десь за три рочки, тато посадив мене на трактор. Та усе ж більше мені подобалося махати дитячою шабелькою, пістолетом. А коли вперше сів на коня! Мабуть, тому й поступив у військове училище, перед тим в армії пройшовши шлях від рядового до прапорщика. Кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Я служив у ракетних військах у Луцьку, а коли запропонували їхати на Далекий Схід, вирішив залишитися на Волині, і в міру своїх сил допомагати розбудовувати незалежну Україну. Зараз — офіцер запасу. Генералом я таки став, але козацьким.
— До речі, а звідки у волинянина таке прізвище?
— Не забути, як дідусь садив мене на коліна і казав: «Пам’ятай, внучку, ми з козацького давнього роду». У нас передавали з роду в рід про Олешківську Січ, яка існувала з 1709 по 1731 рік. Є гарна легенда, яку я прочитав уже дорослим у журналі, про те, як козак Олеша був поранений у бою, потрапив у турецьку неволю і втік разом із турчанкою та ще й захопили із собою виноградну лозу. А його нащадок отаман Олеша послав на Волинь козаків, щоб вони обороняли цю землю від поляків. Так і з’явився хутір Олешки під Ковелем. Тож коли у 90-х роках сучасний гетьман Сагайдак запропонував очолити козацький осередок на Волині, я був морально готовий до цього. Створив Волинську паланку, яка охоплює тепер чотири області історичної Великої Волині.
— Сучасний козак, хто це для вас? Існує думка, що це щось бутафорне…
— Бутафорія — це коли одягти мундири, шаровари, з’явитися на якомусь святі, затанцювати гопака, гарно випити чарку, сказати принагідне слівце… Наше ж новітнє козацтво, яке успадкувало 500-літні традиції, робить велику справу. Ми створили козацькі осередки у багатьох школах. Наприклад, уже 12 років діє Садівська козацька республіка. З першого по одинадцятий клас юні козаки поглиблено вивчають історію України, створили курені, існує козацьке самоврядування. Проводимо науково-практичні конференції, друкуємо цікаві роботи з історії козацтва. Нещодавно не стало нашого козацького патріарха Григорія Гуртового, який аргументовано довів, що Волинь справді козацький край. Ми відкрили ряд цікавих постатей. Наприклад, на батьківщині гетьманів Ружинських, з роду яких вийшло сім видатних козацьких діячів, у селі Ружин Турійського району проводимо літнє таборування. Хлопці не колються, не п’ють, не б’ють байдики, а проходять козацький вишкіл. Хіба це погано? Наші козаки, частина з яких є бізнесменами, жертвують кошти на побудову храмів, сиротинців.
— Чув, що ви також очолюєте благодійний Фонд ветеранів МВС?
— Більше десяти років, очолюючи цей благодійний фонд, допомагаю людям похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам, під патронатом фонду школа-інтернат у Луцьку, дитячий будинок «Сонечко» у Ківерцях, Тростянецький та Торчинський центри соціальної допомоги. Допомагаю церквам, за мого сприяння у селі Вишнів Ківерцівського району, де живу, збудована церква Дмитрія Солунського, зараз будуємо церкву у селі Діброва, маленькому селі, де ніколи не було храму. Якщо буду у Верховній Раді, обов’язково лобіюватиму інтереси села, мені незрозуміло, як можуть наші депутати захищати інтереси виборців, коли вони, ледь стають «народними обранцями», відразу переїжджають жити до Києва і бачать цю землю в кращому випадку із кабіни автомобіля, а то й із літака, яким летять до Європи, на курорти Єгипту і ще далі.
— Невже вас не тягло десь там у екзотичних місцях відпочити?
— Для мене, як і для наших козаків, найкращий відпочинок — це похід на конях, гуртом, по українській землі, отих місцях, де колись билися за волю України наші предки. І не просто там відпочиваємо, а ставимо пам’ятні знаки, садимо дерева, прибираємо сміття. Ну, а щорічне козацьке таборування на полі Берестецької битви — це те, що входить у плоть і кров молодих українських козаків справжнім патріотизмом, бо правду кажуть, що найкраще хоча б раз самому побачити і доторкнутися до історії, яку творили твої предки.
— Як вдається встигати так багато, адже ви ще й доцент університету «Україна», депутат обласної ради, кандидат наук?
— Козак мусить бути загартований і тілом, і духом. Я щоранку купаюся, спілкуюся з природою. Хочете, зараз при вас відіжмуся від підлоги 200 разів?
— Ну, цього у газеті не покажеш. Але, знаючи вашу енергію і завзяття, чомусь віриться.
— Ось ви згадали моє кандидатство, а назва дисертації була такою: «Еволюція системи землеволодіння у Волинській губернії у другій половині ХІХ початку ХХ століття». Це я до того, що мене завжди цікавила земля, завжди цікавив селянин-господар. І коли я очолював сільгосппідприємство у селі Городище, і відроджував хмелярство, і коли захищав інтереси селян як депутат обласної ради. Вважаю, що це моє покликання — відроджувати село, відроджувати храми, будувати сиротинці. Хто б міг подумати, що із розвалин відродиться монастир у Старому Чорторийську, якому я теж допоміг? Хто б міг подумати, що позбудеться посади високопоставлений «податковий генерал», на якого мені скаржилися виборці? Треба і будувати, і рятувати, і захищати людей.
— Ви йдете як самовисуванець, а ще донедавна були активним бютівцем. То ви в опозиції до Об’єднаної опозиції?
— Я в опозиції до керівника обласної організації «Батьківщини». Якщо стану депутатом, обов’язково ввійду до фракції Об’єднаної опозиції. Мої козаки охороняли Юлію Тимошенко, коли вона приїздила на Волинь. І я буду все робити, щоб вона отримала волю.
— Що для вас є опорою, підтримкою в житті?
— Це щоденна молитва, це мої тато і мама, які, на щастя, ще живі, це моя родина — дружина Наталія, донечка Іра, син Євген, внучка Софійка. Багато в чому завдяки їхній підтримці я у 50 років почуваюся здатним зробити усе те, що задумав і що вважаю своїм призначенням у нашому непростому житті, яке кожен із нас повинен прагнути змінити на краще.