Дуже скоро ми будемо знати, яке майбутнє очікує Україну...
Шановні лучани! До виборів залишилися лічені дні. Дуже скоро ми будемо знати, яке майбутнє очікує Україну. Підрахунок голосів наочно продемонструє, чого бажає суспільство — жити вчорашнім днем чи рухатись до кращого майбутнього
Олена ГОЛЄВА, кандидат у народні депутати по одномандатному виборчому округу № 22
Судячи з того, наскільки брудною була ця кампанія, влада та її вірні слуги сприймають вибори 2012 року як свій останній шанс, як питання життя або смерті. Але це ставлення до перегонів актуальне і для тих, хто знаходиться на іншому боці барикад, хто не сприймає цю владу і те, що вона робить. Бо створення в парламенті чергової провладної більшості фактично є вироком для країни. Цього разу зберуть докупи всіх, хто нині засіває мажоритарні округи грошима, всіх тушок, начебто самовисуванців, вовків у овечих шкурах — вони потрібні, аби створити конституційну більшість і діяти як заманеться. 300 голосів депутатів, яким байдуже все, окрім власної кишені та недоторканності, — це зміна в Конституції про вибори Президента парламентом. Це другий термін Віктора Януковича, а фактично — його довічне царювання. З іншого боку, 300 голосів демократичної більшості — це імпічмент Президента, свобода для Юлії Тимошенко, збереження демократичного курсу України. Озираючись на кампанію, можна зробити кілька сумних висновків. Луцьк був проданий. Цинічно та по-зрадницьки. Об’єднана опозиція та «Удар» виставили по округу людей, які не в змозі створити конкуренції навіть манекену з магазинної вітрини. Принцип, проголошений Юлією Тимошенко — «Один округ — один кандидат», у нашому місті не спрацював: процес взаємного зняття кандидатів «Удару» та «Батьківщини» на користь більш рейтингового, не торкнувся Луцька. При цьому ані депутат від Об’єднаної опозиції, ані «ударівець» практично не вели агітації. А навіщо, якщо вони — просто технічні фігури, створені, щоб не заважати олігарху, який раптом несамовито полюбив Луцьк? Доказом того, що 22-й округ був фактично підлаштований під Ігоря Палицю, було не лише закривання очей керівництвом міста на численні порушення виборчого законодавства, а й максимальне сприяння його кампанії. Агітація йшла навіть у школах під час уроків. Вчителі працювали агітаторами. Навчальні заклади перетворилися фактично на виборчі штаби, викладачі обробляли студентів, студенти обходили виборців, агітуючи за кандидата, багатьох іногородніх примусили прописатися у гуртожитках, аби голосували саме тут і саме за того, на кого вкажуть. Сам кандидат дарував баяни філармоніям, гроші — бібліотекам, сценічні пристрої — театрам… І цей відвертий підкуп охоче висвітлювався ЗМІ, причому із небаченим піднесенням. У той же час всякий, хто насмілився сказати хоч одне правдиве слово, наражався на зливи бруду на свою адресу. Мене, як кандидата, що виявився загрозою для Палиці, поставили в такі умови, що нормальна агітація і спроби доносити до людей свою думку стали майже неможливими. Проте уже скоро ми будемо знати відповідь на питання, КОГО і ЩО обирають люди на цих виборах. В якій країні ми прокинемось на ранок після виборів? Які в неї будуть перспективи? Як далі в ній будуть жити люди? Яку державу вони передадуть своїм дітям? Не хочу вірити в те, що той зразок суспільно-політичного життя окремого українського міста, який було продемонстровано в Луцьку на цих виборах, комусь сподобався. Луцьк два місяці жив в умовах несвободи слова, аморальності, чиновницького тиску, залякування, продажності, вседозволеності для одних і виписаних «правил» для інших. Невже ми хочемо так жити й надалі? Я вірю, що це не так. Бо 28 жовтня 2012 року — це межа між минулим і майбутнім. Це або крок вперед, або назад.
