ГОРАЙМІВСЬКА ’НЕОПАЛИМА КУПИНА’

1. СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА, ЯКИЙ ВЛАСНОРУЧ РОЗПИСУВАВ ХРАМ
Приїхавши у Гораймівку, що в Маневицькому районі, мальовничу поліську глибинку, зайшли у сільраду познайомитися з місцевою владою, а заодно спитати поради: хто із старожилів міг би розповісти про історію сільського храму та його будівничих. Бо той храм хоч і не дивує особливою мистецькою вишуканістю архітектурних форм, проте своєю незнищимістю, здатністю відроджуватися нагадує біблейську “неопалиму купину”, що постала одного разу перед Мойсеєвими очима. І горіла церква у пекельному полум’ї, і розбирали її, стирали з лиця землі невдячні, вражені атеїзмом нащадки, а вона знову відроджувалася на тому ж місці, незворушно тримаючи на своїх раменах високе небо над Гораймівкою.
Сільський голова, Анатолій Іванович Снітко, хоч на старожила явно “не тягнув” за віком, несподівано багато й докладно розповів і про храм, і про село та його людей. І не лише тому, що це йому належало, так би мовити, за службовим становищем, а й тому, що він брав безпосередню участь у розробці проекту відбудови, а потім ще й власноруч розписував храм. Нині ж виношує мрію про музей історії села. І навіть показав нам дві кімнати тут же, у приміщенні сільради, де той музей має розміститися.
А про те, що музей — то не просто забаганка голови, який, до речі, обіймає цей пост лиш два роки, а перед тим майже чверть віку відпрацював у культурі,— ми мали нагоду пересвідчитися не раз. Експонатів у Гораймівці вистачить і то таких, що й столичні гості подивуються. А щодо людських доль, щодо характерів, які так і просяться на кінчик пера письменника — тут таке розмаїття! Зачудуєшся. Той же Анатолій Снітко, помимо своїх службових обов’язків, яких чимало, адже тільки у Гораймівці 1312 чоловік населення,— і до будівельної справи вдатний, і є активним дописувачем до місцевої районки, і робить досить непогані художні фотографії. А ще з особливою радістю розповідав нам, що за минулий рік до Гораймівки аж 35 разів навідувався лелека, отой, що приносить новонароджених, відсвяткували три новосілля і навіть у нинішньому році було вже троє хрестин.
— Може й добре,— каже Анатолій Іванович,— що Гораймівка далеко і від Маневич, і від Луцька. Менше спокус для молоді, частіше залишаються в селі.

2. МІЖ ПОЛУМ’ЯМ ДВОХ ПОЖЕЖ
У минулому році Гораймівка відзначила своє 420-річчя, проте заселені ці землі були значно раніше. Археологічні дослідження, які проводились тут у 70-х роках ХХ століття археологами Михайлом Кучінком, Григорієм Охріменком, Віталієм Коноплею, виявили на території села сліди древніх стоянок і поселень, від ери мезоліту до епохи бронзи та ранньозалізного віку. А в урочищі Селище, на південній околиці, на підвищенні серед боліт виявили давньоруське селище ХІ—ХІІІ століть.
Відображення останніх археологічних досліджень давньої історії цієї місцевості знаходимо у монографії волинського краєзнавця, археолога Григорія Охріменка “Населення Волині та Волинського Полісся в праісторичні часи”, яка побачила світ у минулому році.
А ось першу згадку про місцевий храм вдалося відшукати в довідковій книзі про приходи й монастирі Волинської єпархії, складеній секретарем Волинського єпархіального управління священиком К. Переверзєвим у 1914 році: “Село Гораймівка 2-ого округу при річці Кормин, місцевість низинна, болотиста, лісиста. Дерев’яний Свято-Покровський храм побудований у 1878 році, місткий, прикрашений посередньо. Парафіян 2686 душ... Є невеликий фруктовий сад і город”. З цієї ж довідки дізнаємося, що до храму були приписані поближні села Матвійки (нині — Матейки), Погуляни і Красноволя, що в Гораймівці була церковно-приходська школа, розташована у “зручному будинку”, і було “90 душ іновірців-католиків і євреїв”.
Але дані, зібрані ретельним священиком, тут же застаріли. До Волині уже докочувалися відблиски Першої світової війни, й Гораймівка незабаром опинилася в центрі бойових дій. Село палало, не обминув вогонь і дерев’яний храм. Згоріло все дотла: церква, господарські споруди, школа. Більш як 20 літ Гораймівка була без храму.
Та у 1935—37 роках гораймівці спромоглися на новий. Будівництво розпочав священик Віталій Сагайдаковський. Окрім селян, долучилися й місцеві поміщики, зокрема, нащадки графів Грохольських, учасників польського повстання 1863 року, власників села у середині ХІХ століття, і спадкоємці козацького полковника Заботіна, котрі володіли тут землями до 1939 року. Церкву знову освятили на честь святої Покрови.
Але світ уже стояв на порозі нової світової катастрофи. У перший же день війни Гораймівка знову горіла. Вогонь упав на село з неба, де розгорівся повітряний бій. Клим Мокієць, очевидець трагедії, склав про це пісню. На жаль, кілька літ тому сільський літописець Клим відійшов у вічність, але місцеві вчителі встигли записати від нього близько 80 народних пісень.
У полум’ї нової війни Гораймівська церква вистояла, у ній навіть не припинялися богослужіння. А ось повоєнного наступу атеїзму не витримала, у 1962 році, як тоді було прийнято говорити в офіційних документах, її “зняли з реєстрації”. Слугувала й магазином, і колгоспною коморою, поки у 70-х роках не розібрали зовсім.
І знову гораймівці, тепер уже понад 30 років жили без свого православного храму. За цей час тут з’явилися дві протестантські релігійні громади п’ятидесятників. Лише в 1980 році зареєстрували православну громаду й знову почали будувати церкву. Кошти на будівництво із скромних селянських статків жертвувала кожна вулиця, особливо ж вагомі внески зробили Калина Мокієць, Марія Савчук, Софія Мельник з дочками, нині вже покійний Олексій Гусак... Чимало роботи виконали місцеві майстри — бляхар Степан Снітко, столяри Олексій та Іван Мельники, а також Василь Кратюк, Павло Пашук, Володимир та Степан Снітки, Анатолій Мельник, Віктор Сосинець, власне, всіх важко й перелічити, бо ж будували, як мовиться, усім миром. Місцевий колгосп “Кормин” допоміг транспортом, будівельними матеріалами. З колишньої церкви уціліло тільки кілька ікон: виносна богородична і дві ікони з архангелами, які зберігалися в Свято-Троїцькій церкві сусіднього села Матейки й були повернуті в Гораймівку.
Місцеві майстрині, серед яких Софія Мельник з дочкою, вишили хоругви, прикрасили храм власноруч вишитими рушниками, скатертинами, серветками.
17 жовтня 1993 року за участю архієпископа Луцького і Волинського УПЦ Ніфонта відбулося урочисте освячення храму. На урочистість із далекої Канади приїжджав і 89-річний отець Віталій Сагайдаковський, перший настоятель і організатор будівництва попереднього храму, який споруджувався у 1935—37 роках.
Нині ж гораймівська громада тимчасово не має свого священика. Отця Петра Бугайчука, якого парафіяни дотепер згадують добрим словом, перевели у сусіднє село і службу в Свято-Покровській церкві відправляє ігумен Володимир із поближнього Свято-Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря, що у с. Старий Чорторийськ.
3. ВОЛЯ ВСМІХНУЛАСЬ У ВЕЛИКОДНЮ СУБОТУ
Гораймівчанка Галина Оксентівна Шевчук нещодавно розміняла восьмий десяток. Інші у її віці ще по господарству пораються, до сусідів на вечорниці бігають, а її здоров’я підводить.
— А яке ж то серце витримає усе те, що довелось мені пережити?— без нарікань каже жінка, й, перескакуючи із події на подію, намагається викласти перед нами мозаїку своєї химерної і незавидної долі.
— До школи я не ходила, бо тре було прясти. У матері ще дитина була з 1928 року, то я і за няньку. А брат був з 1920-ого, тоді казали, що хлопцеві грамота потрібна, бо як піде в армію, то щоб вмів пісьмо написати. А дівці нащо? Так і не бачила я тої науки.
Ви собі навіть подумати не можете, що тут у войну робилося: і німці проходили, і совєтська партизанка, і польська, і бандерівці, і кого тут тільки не було. Ліси ж довкруг. Одне літо, то ми й вдома не ночували. Тут повстанці довгий час стояли як войско, в зеленій одежі. І в нашій хаті квартирували. Загадали всій молоді ходити на вишкіл. А мене вдома не пускають. Якось прийшли за мною двоє, кажуть, поведуть до сотенного на кару.
— Друже сотенний, ми твоє завдання виконали,— доповідають.
А сотенний мене впізнав, бо ж до хлопців своїх приходив, що у нас жили. Чого, каже, Галю, на вишкіл не ходиш?
— А коли маю ходити,— одказую,— як треба щодня корову видоїти, бо ж мати в полі, проса натовкти, щоб хлопцям кашу зварити... Полаяв, полаяв, та й відпустив. Але то не завжди і не всім так сходило.
Які то страшні часи були, люди тіні власної боялися. Як ніч приходить, то не знаєш, яка біда до хати вступить? І повідала нам Галина Оксентіївна, де з посмішкою, а де і з сльозою, як вона за своє життя була “тричі суждьона”. Точніше — один раз кликали в суд за свідка, як сусіди посварилися і нацькували один одного собакою. “Що спідниця була порвана, то я бачила, а чи під спідницею було покусане — не бачила, то так і свідчила”,— сміється жінка.
А ось коли її вже по війні заарештували й кинули в Луцьку тюрму за те, що не вийшла на роботу, то вже було не до сміху. Працювала в Цумані на тартаку і вважалася військовозобов’язаною, бо виготовляли щось там для потреб армії. Ходити треба було через ліс, а це стало небезпечно, бо “хлопці” перестрівали, погрожували, аби не робили “на совєтів”. Люди почали кидати роботу. Покинула і вона.
— Привезли мене до Луцька і питають: “Як тебе судити — роботою чи тюрмою?”— згадує Галина Оксентівна. — А я їм кажу, що після такого життя і тюрма раєм здаватиметься. Тож я у тій тюрмі тільки поснідала, а далі взяли мене прибиральницею в міліцію. Воно б і нічого, але харчі тюремні були: баланда з необібраною гнилою бульбою, пенцак необідраний і півтори буханки хліба на вісім чоловік.
Наближалася Паска і я мріяла, що якось вдасться піти до собору, міліція ж біля самого собору була. Але в тюрму брама широка, а з тюрми — вузька. Зранку у Великодню суботу завели мене знову в камеру — шість ступнів поперек, а вісім — поздовж, міряю і молюся: “Господи, зглянься”...
Після обіду повели до якогось начальника, котрий сказав, що вона може йти додому. Спочатку не повірила. З’ясувалося, що батько подав у Верховний суд на помилування. Ось так у надвечір’я Великодньої суботи прийшла до неї воля. У Цумань на станцію добралася, коли дівчата вже йшли паску святити. Запам’ятала той Великдень на все життя.
А у 1948 році Галина Шевчук вінчалася у Гораймівській церкві, ще тій, колишній. У ній же хрестила і п’ятьох своїх дітей. Одного сина довелося хоронити — вічна туга для материного серця. Одна донька знайшла свою долю аж у Казахстані — далеко, але що вдієш. А віку доживає із сином Олександром та невісткою Галиною.
Валентина ШТИНЬКО,
спец. кор. “Волині”.
Євгенія КОВАЛЬЧУК,
заступник директора з наукової роботи краєзнавчого музею.