Тренер з боротьби дзюдо Ратнівської дитячо-юнацької спортивної школи 35-річний Олександр Борецький має унікальну здатність — їсти склянки і надкушувати алюмінієві ложки...
Тренер з боротьби дзюдо Ратнівської дитячо-юнацької спортивної школи 35-річний Олександр Борецький має унікальну здатність — їсти склянки і надкушувати алюмінієві ложки. Олександр — різнобічний спортсмен. Має перші спортивні розряди з волейболу, баскетболу, дзюдо та підняття гир. Довгий час грав у футбол. Захоплювався й вільною боротьбою та армреслінгом. За свою спортивну кар’єру виступав на різних змаганнях. І не безуспішно. Зібрав чималу колекцію спортивних відзнак. Крім цього, має ще і унікальну здатність їсти скло і надкушувати алюмінієві ложки. Цей дивак-чоловік залюбки час від часу випробовує свій організм на міцність. А почалось його дивацтво з вареників. — Моя, нині вже покійна, мати,— розповідає Олександр,— влітку частенько варила вареники з чорницями. І я, поспішаючи на роботу, ковтав їх цілими. Бо боявся, щоб від ягід не почорніли зуби. Мати, дивлячись як у моєму роті швидко зникають цілі вареники, сміючись, говорила: “А, може, тобі їх і варити не треба, а сирі будеш їсти?”. Хоч ненька, зрозуміло, жартувала, але Олександр якось цілком всерйоз проковтнув до десятка вареників не тільки цілими, а й сирими. Трохи згодом ковтав цілими уже й голубці, не кажучи вже про такий “дріб’язок”, як пельмені. А скло у меню Борецького потрапило років вісім тому під впливом начальника відділу фізичної культури і спорту райдержадміністрації Миколи Царука. Борецький знав із розмов, що Царук досить легко, за якихось десять—п’ятнадцять хвилин, може схрумкати гранчака або ж пивного кухля, а після цього ще й кілька хвилин втримати зубами дубового стола вагою до півсотні кілограмів. Проте на власні очі не доводилось бачити. І ось одного дня така нагода в нього трапилася. Це було на святкуванні в Ратному дня селища, який проходив у парку. Микола Іванович тоді в присутності кількох сотень глядачів демонстрував свої незвичайні можливості. Цей виступ на Борецького справив неабияке враження. Спробував того ж дня, як тільки прийшов додому. І вийшло! Правда, трохи порізав губу. Бо тоді ще не знав “технології” поїдання скла. То вже трохи згодом Царук поділився з ним своїми секретами. Після того Олександр частенько розважав своїх колег, друзів, знайомих, а також сусідів. Якось після змагань з волейболу написав замітку в районну газету і одного дня заніс її в редакцію. Одна з журналісток, побачивши тренера, поцікавилась, чи правда, що він їсть склянки. — Якщо не вірите, то принесіть,.. — промовив Борецький. За якусь хвилину на столі вже стояло аж три склянки. На “шоу” зійшлися й інші працівники райгазети. Але коли гість почав хрумкотіти склянкою, то не в усіх витримали нерви. Потім у нього появилось ще одне незвичайне захоплення — почав надкушувати алюмінієві ложки. Металу, щоправда, не пережовував, бо, як стверджує, було шкода зубів... Ми зустрілись у дитячо-юнацькій спортивній школі увечері, перед початком тренувань юних дзюдоїстів. Знаючи про мету мого візиту, Олександр почав шукати склянку. Але, як з’ясувалось, у кабінеті директора її не виявилось. І в інших кабінетах не знайшли. — То робота Олександра Олександровича,— каже одна з працівниць спортшколи. — Він усі поїв. Ще не так давно купили десять склянок, а вже нема й жодної. Втім, на прохання Борецького одна з колег невдовзі звідкись принесла склянку. І він, довго не роздумуючи, підніс її до рота. І хруснуло раз, другий, третій. Ніякої крові я не побачив. А із склянки незабаром не залишилось майже нічого. — Скільки вже з’їли склянок? — З ліку збився. Десь близько тридцяти. — Яке скло на смак? — Гостре (сміється). Це я добре відчуваю. А якщо серйозно, то воно не має ніякого смаку, як пісок. — А на ваше здоров’я таке “харчування” не впливає? — Шлунок поки що не підводив. Працює справно. Йому, звичайно, ще далеко до Мішеля Лотіто, мешканця французького міста Гренобель, який їсть скло і метал, і навіть потрапив у Книгу рекордів Гіннесса. Коли гастроентерологи провели дослідження шлунка цього чоловіка, то виявили його унікальну здатність з’їдати до 900 грамів металу в день. Прощаючись з Олександром Борецьким, я поцікавився в нього, що він у своєму повсякденному житті полюбляє ще, крім скла? — Сало,— почув у відповідь. — Звичайно, і ковбаса мені до смаку. Але на неї грошей не вистачає. З такою зарплатою, як у нас, не розженешся. Якби тренерську роботу не поєднував з підприємницькою діяльністю — навіть на склянки б не вистачило. Іван КАПІТУЛА. Фото автора. На фото: Ще якась мить і склянка захрускотить у зубах.
