ДУЖЧЕ ЗА РАНИ СОЛДАТУ БОЛІЛА НАША БАЙДУЖІСТЬ

Повідомлення про смерть кавалера трьох орденів Слави та Богдана Хмельницького підполковника запасу Гаріфа Ібрагімовича Ібрагімова, серце якого перестало битися 7 жовтня 2012 року, застало мене, коли самого «стриножила» хвороба

Петро БОЯРЧУК

Поїхати в Мар’янівку Горохівського району, аби провести колишнього воїна в останню путь, не зміг. Відтак переглядав зроблені в минулому фотографії, де Гаріф Ібрагімович — і у «штатському» одязі, й у військовому строї з погонами старшини, а за незалежної України — капітана і підполковника, перечитував написані про нього матеріали. Про те, що з різних причин залишилось у них не згаданим, розповів у статті–реквіємі «Чотири квітки на могилу солдата», опублікованій у «Волині–новій» на 40–й день по його кончині.
Востаннє ми бачилися, коли брав у нього інтерв’ю, надруковане у «Волині–новій» 8 травня. В якийсь момент Ібрагімов підвівся зі стільця, аби пройти кілька кроків кімнатою та показати іменну шаблю, якою нагородили його з нагоди 90–ліття, і похитнувся. Але рішуче відвів мою руку, коли спробував його підтримати. «Не треба — сказав. — Я сам». Ще раз запевнив — належить до категорії людей, котрі, допоки землю під ногами чують, звикли стояти на ній без сторонньої допомоги. А з приводу шаблі пожартував: «Мені б, як колишньому артилеристові, мою протитанкову гармату подарували». І раптом запропонував: «Знаєш, ти краще напиши про теперішній безлад, про сліпу гонитву за вигодою і неувагу до всіх і всього. Ти ж бачиш?..». Тим, хто хоче бачити, він розкрив очі на нинішню дійсність навіть власною смертю. Був єдиним на всю Волинь повним кавалером ордена Слави, але на обласному рівні ніхто і через поріг до редакції нашої газети не ступив, щоби опублікувати з приводу цієї втрати як не широкий некролог, то хоч коротку сумну звістку. А як же багато слів чуємо щодня про увагу до ветеранів…