Роман Володимира Лиса «Століття Якова» стрімко ввірвався у літературний процес України...
Роман Володимира Лиса «Століття Якова» стрімко ввірвався у літературний процес України. Спочатку він, за словами Оксани Забужко, вразив усіх без винятку членів журі конкурсу «Гранд-Коронація», без різниці літературних смаків і вподобань
Світлана ГОЛОТЮК
Потім, після виходу роману у видавництві «Клуб сімейного дозвілля», розпочався тріумфальний похід Україною. Виявилося, що історія українського селянина Якова Меха, поліська родинна сага зацікавила читачів не лише на Поліссі і Волині, де проживає свої сто років на фоні подій української історії Яків, а й у Києві, на Галичині, Поділлі, Донбасі, Слобожанщині, Одещині та в інших регіонах. Презентації і обговорення його відбулися у Києві, Львові, Стрию, Донецьку, Маріуполі, Одесі, Вінниці, Тернополі, Рівному, Дубно, та майже у всіх містах та містечках Волинської області. З’явилося чимало рецензій, прозвучали радіопередачі за розділами з роману. Добрі слова на сторінках газет, журналів, по радіо про твір сказали Микола Жулинський, Михайло Слабошпицький, Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Віктор Баранов, Ярослав Поліщук, Євген Баран, Надія Гуменюк, Марія Матіос, Оксана Забужко, Любов Голота, Віра Агєєва, Віктор Вербич, Андрій Куликов, Ольга Герасимюк, Світлана Пиркало, Олександр Клименко, Людмила Скорина, Роксолана Свято та інші. Кажучи словами героя роману, «сталося диво». Втім, диво, яке мало міцне підґрунтя, адже твір виношувався майже три десятиліття, він увібрав долі багатьох поліщуків і волинян, котрі пережили нелегкі довоєнні, воєнні і повоєнні роки, і вилився в образ, про який сказано, що діду Якову хочеться потиснути його міцну шкарубку руку — такий він живий. А ось думки читачів із Турійського району на Волині, які взяли участь у читацькій акції:
Василь ТРОФИМУК, журналіст: З-поміж усіх, прочитаних за останніх два роки книжок найбільше враження — від «Століття Якова» Володимира Лиса. Як на мене, це прорив у сучасній українській прозі. Глибше, переконливіше, реалістичніше (плюс високохудожньо) драматичну історію життя наших багатостраждальних краян ніхто з відомих мені авторів передати нам, нині сущим, не зміг. Більше того, ця доля стала узагальненням, мовби долею українця взагалі. Усі 240 сторінок читав не те що не пропускаючи якісь рядки, а навпаки — повертаючись до цілих абзаців. Це ніби розмова зі щирим приятелем, яку хочеться довго продовжувати. Знаю, що «Століття Якова» обговорюють не тільки у читацьких аудиторіях, а й у сімейному колі. Бо це твір, який не може залишити байдужим.
Валентина ОХРЕМЛЮК, учитель: — Якось ніби вже й звикли, що коли цікавий сюжет, то не дуже добра мова, немає образності, метафор, немає національного колориту. А якщо книга ідейна — то нудна, а коли захоплюючий сюжет — суто розважальна. У «Століття Якова» є і сюжет, і модерністська гра мовою, словами, і та мова, якою насправді говорять поліщуки. Я подумала, що навіть дивно, як все це автор зумів поєднати. Як на мою думку, то книга достойна того, щоб її вивчали і в школі. Бо столітній Яків історією свого нелегкого життя змушує вслухатися і в свої думки, і часом нібито наївні, а насправді філософські роздуми про життя, і в сам тихий, але вагомий вплив явища, яке й називається життям. За моєю рекомендацією роман прочитали дев’ятикласниці, теж на одному подиху, і навіть були здивовані, що є така сучасна література.
Оксана КОВАЛЬЧУК, директор НВК «Школа-гімназія», смт Турійськ: — Прочитати цю книгу спокусилася за наполегливою рекомендацією бібліотекаря, яка посилалася на передмову Оксани Забужко зі словами «Направду добра книжка». Тож я не встояла. Але постаралася читати роман Володимира Лиса так, ніби нічого не знаю про автора, ані про нагороди чи рекомендації. Володимир Лис не побоявся звернутися до немодного показу життя простої людини, до жанру родинної саги. І я зрозуміла, що реалістична розповідь про людину, яка як мурашка у вирі історії — найзахопливіша книжка з-поміж прочитаних мною за останні роки. Особливо виразна мова, загалом літературна, та пересипана нашими волинськими діалектизмами. І все це створює враження стовідсоткової достовірності, стирає будь-які сумніви, що тут можна було щось вигадати. Коли я почула, що в романі поєдналися справжні, реальні події з фантазією автора, — аж не повірила. Тому що персонажі поставали наче справді живі. Тим більше, що вони такі, якими знаємо своїх земляків, з котрими зустрічаємося щодня. Направду добра книжка. Дивна і загадкова. Насмілюсь сказати — класика.
Тетяна ФЕДОРУК, бібліотекар, с. Кульчин: — Мені довелося почути від читачів, що це написано про наше село, хоч я знала, що автор — із сусіднього Любомльського району. А ще казали про пізнаваність Якова Меха і про те, що це дід-філософ.
* * * Це лише кілька відгуків, що їх залишили учасники акції «Прочитаймо книгу разом», яку проводила централізована бібліотечна система Турійського району. У бібліотеці райцентру, сільських бібліотеках відбувалися обговорення роману і кожен міг сказати про цей твір те, що думав. Підсумком майже піврічного спільного прочитання стала зустріч із автором. І тут читачі дізналися, що серед прообразів героя роману Якова Меха були не лише його рідний дід Федір Іванович, а також односельчанин, який мав дружину Зосю, і ще двоє волинян, про яких автор писав, котрі воювали у Війську Польському, УПА, Червоній армії, але й наш земляк Денис Івануха з Лукова, який прожив 102 роки. І на 102-му році життя зберігав ясну пам’ять, ділився спогадами про службу у Війську Польському, війну, ходив до крамниці за хлібом і помідорами, і зрадів приїзду письменника і журналіста, бо ж була нагода випити чарочку, чого не дозволяла йому дружина. Як каже автор, саме тоді він зрозумів, що такий народ не перемогти, а його пам’ять про пережите не вбити. Про свої враження від книги на зустрічі в Турійську говорили директор бібліотечної системи Лілія Барилюк, організатор і натхненник цієї акції, читачі Ніна Сарахман, Тетяна Книш, Мар’яна Крашевська, Наталія Романчук, Василь Трофимук та інші. А сцену зустрічі панянки Зосі у поліській родині Якова майстерно зіграли Андрій Полячук, Іван Насенич, Галина Кушнірук і Степан Кравчук. За сюжетами роману постала ціла виставка малюнків і графічних творів. Чи не найзворушливішими були слова однієї з присутніх про те, що «Століття Якова» «читали навіть ті люди, які давно не ходять до книгозбірні». Я запитала автора, які з читацьких відгуків і критичних статей йому запам’яталися найбільше. Він відповів, що виступів і запитань на презентаціях і зустрічах було багато, як і відгуків у пресі — і був цим подивований. А також листів — звичайною та електронною поштою, телефонних дзвінків. Із кваліфікованим аналізом і простими, часом наївно-зворушливими, роздумами. «Дивина для мене, що написали навіть кілька політиків різних поглядів», — сказав пан Володимир. Один читач розповів, як слухала аудіозапис і витирала сльози його сліпа дружина — таке багато вартує. Але, мабуть, найбільше його вразив інтернет-лист читача з Луганської області: «Прочитав «Століття Якова» і зрозумів, що це роман про українців, те, якими вони є і що пережили. І я теж відчув себе українцем». Як сказав Володимир Лис, тільки заради цих слів варто було писати «Століття Якова». І додав, що дехто з колег по газеті «Волинь-нова», в якій працює, вимагає у нього написати продовження роману, адже як дід Яків провів свій сотий день народження, ми, до речі, так і не дізналися…
На фото: Володимир Лис під час зустрічі з учасниками читацької акції «Прочитаймо книгу разом» у Турійську.
