ТАЛАНТ ВІД БОГА

Сільський майстер реставрує церкви і творить іконостаси

У селі Гута-Камінська, що на Камінь-Каширщині, сім’я Володимира Гончарука ніби нічим не відрізняється від інших. Однак господар має золоті руки і великий талант від Бога - він реставрує і оформляє церкви. А що його роботи дійсно високомайстерні – свідчить нагорода митрополита Ніфонта за вагомий внесок у відродження храмів.
ПРОЕКТИ РОБІТ МАЛЮЄ ДРУЖИНА
Володимир ще з дитинства гарно малює. Це, на перший погляд, несерйозне захоплення стало згодом основою для подальшого його навчання і роботи.
– Коли я закінчив Ковельське училище і здобув спеціальність різьбяра, — почав свою розповідь Володимир, — старший брат Віктор попередив, що все те, чому мене навчили – це ніщо. Основне – практика.
Відтоді брати організували бригаду майстрів і їздили на заробітки в Росію. Оформляли клуби, школи, дитячі садки, ресторани. Там Володимир не лише удосконалив свою майстерність, а й навчився багато чого нового. Коли почали відроджуватися церкви, спробували реставрувати деякі храми. Спочатку працювали у Білорусі, а тоді вже на Волині.
– Років п’ять я працював під керівництвом Віктора, — продовжив мій співрозмовник. – Потім він сказав: «Можеш уже сам сміливо робити-творити».
– По суті, Віктор і зробив з нього церковного оформлювача, — долучається до нашої розмови дружина майстра Наталя. – Якби не він, не було б цього всього.
Наталя з Володимиром познайомилися, коли він був на заробітках у Росії — оформляв у її селі клуб.
— Тоді я навчалася у Курському сільськогосподарському інституті за спеціальністю вчений агроном, — згадує жінка. — Володя поставив умову, що одружимося, коли закінчу навчання. Через два роки ми побралися, хоча моя мама категорично була проти мого вибору, навіть не хотіла їхати зі мною в Україну на весілля. Кажу: «Хочеш, щоб поїхала сиротою?». Тоді погодилася. Але коли побачила, які тут люди, то змінила свою думку. А свекруха яка у мене! Золота людина. Я настільки їй вдячна, що дай, Боже, моїй дочці таку. Про свій вибір не шкодую, але додому хочеться завжди.
Незрозуміла для росіян мова також не лякала Наталю. Навчаючись у восьмому класі, їздила на екскурсію до Києва. Почула по радіо українську мову і подумала: «Яка ж вона гарна». Коли приїхала сюди, намагалася до свекрухи говорити українською, а та до невістки – російською. Виходило щось таке незрозуміле.
— І я подумала, якщо живу тут, діти ходитимуть в українську школу – калічити їх не варто. А ще Віктор з мене сміявся. Каже, вимовиш правильно слово «паляниця» — навчишся говорити українською, — з усмішкою згадує жінка.
Наталя для Володі стала не лише дружиною, матір’ю його дітей, а й вірним другом, порадником і найпершим помічником. Вона малює проекти майбутніх його робіт.
СВІЙ УНІКАЛЬНИЙ РЕЦЕПТ ЛАКУ
Володимир відреставрував і змайстрував понад п’ятдесят іконостасів. А скільки розп’ять, аналоїв, гробниць та іншого церковного начиння – не злічити. Усі роботи різні, жодна з них не повторюється. Перед початком виготовлення іконостасу Гончаруки беруть благословення у священика і лише тоді приступають до його створення. Столярною роботою, різьбою займається Володя. Наталя, крім того, що малює проект, фарбує, лакує, наносить позолоту. До речі, лак варять самі. Винайшли його методом експерименту. Позолота на ньому тримається дуже довго. Але свого секрету не розповідають нікому.
— Забери у мене зараз це заняття, не прожив би й дня, — каже Володя. – Буває, працюю з раннього ранку і до пізньої ночі, але втоми не відчуваю. Я цим живу. Коли майструєш якусь річ і рахуєш за неї гроші, то вже толку не буде. Треба робити з молитвою і великим смиренням.
Духовно підтримав і навчив Володимира дивитися по-новому на світ старець Іоан, священик Михнівського монастиря.
— Це така людина, що словами описати не можна. Це Ангел Господній. Його настанову: «Яку б ти ціну не брав, ніколи не роби халтури. Роби все на совість. Бо Господь на небі цього не потерпить», — я ніколи не забуваю. Тому робота у мене йде легко і приносить користь.
— Людина на землі намагається заробити спасіння у Бога, — доповнює Наталя. – Його можна заробити лише добрими ділами. Тому десь дешевше зробимо, комусь взагалі за «так» віддаємо.
— Раніше я працював за гроші. Зараз, звичайно, платню також отримую, але найбільше труджуся задля духовної насолоди. Найкраще було — у Михнівському монастирі. Там такий душевний спокій, ну просто рай. Ніякі мирські проблеми тебе не турбують. Відчуваєш на собі благодать.
Під час богослужіння священик згадує будівельників, оформлювачів святого храму. А у скількох церквах моляться за здоров’я Гончаруків, й не порахувати.
— Але, як каже наш батюшка, головне — не впасти у прєлєсть, не возгордитися, — додає майстер. — Адже це великий гріх. Ми творимо те, що вміємо, во славу Божу.
— Кожному Господь Бог дає талант, — підтримує Наталя. — Він на тому світі запитає. І якщо ти ним не скористався, то це буде вдвічі більший гріх.
Діти Гончаруків також обдаровані. Гарно малюють. Старший Юра навчається у восьмому класі. Постійно допомагає батькам у майстерні. Однак подружжя хоче, щоб син був не різьбярем, а іконописцем. Адже зараз ікони до своїх робіт вони купують. Хоча Володя і вміє їх писати, але поєднувати дві роботи дуже тяжко.
— Чи не хотіли б, щоб син став священиком? — запитую.
— Це треба бути щасливим, щоб Господь призвав твою дитину. На все воля Божа. Юра наш не має смирення. Нехай він краще буде хорошим художником, ніж поганим священиком.
А ще подружжя Гончаруків мріє поїхати паломниками по святих місцях. І не просто побачити дива, а побути скрізь по декілька днів, спокійно помолитися, подякувати Всевишньому за любов і терпіння до всіх нас.
Сергій БОРОХ.
Фото автора та з домашнього альбому Гончаруків.