«БОЛЯЧЕ УСВІДОМЛЮВАТИ: Я ЩЕ ЗМОЖУ КОГОСЬ ПОЛЮБИТИ, ПРОДОВЖИТИ РІД, А ТІ ХЛОПЦІ ВЖЕ НЕ ЗМОЖУТЬ…»

Активіст Євромайдану 23-річний Сергій Мерчук, відомий під псевдо Звіробій, дивом вижив під час розстрілу Майдану 20 лютого. На очах у хлопця вбивали й тяжко ранили його друзів. Самого ж Звіробоя від смерті врятувало дерево — 5 куль потрапило в акацію, біля якої він стояв. Сміливого юнака читачі й працівники нашої газети обрали «Людиною березня–2014»...
 
 Ярослава ТИМОЩУК


—Сергію, коли відчув, що треба бути на Майдані?
— Уперше приїхав із друзями з Чернігова в листопаді, перед тим, як розганяли студентів. Ще з 2007 року в «Національному альянсі» розмірковували з побратимами, як будемо змінювати країну. Мені подобається бути активним, не тупцювати на місці. З дитинства готувався до боротьби. У селі Холоневичі Ківерцівського району, де зростав, було багато простору. Бігав уранці, займався у спортзалі, бо з 6 класу мав мету — вступити до військового ліцею. Згодом брав участь у вишколах і таборах, які організовував «Національний альянс». Після пройдених семінарів отримав звання «Інструктор спортивно–патріотичного виховання молоді». Навчився і першу медичну допомогу надавати, і знешкоджувати ворога, і варити обід на польовій кухні.
— Щось змінилося у твоєму житті після пережитого?
— Ніби заново усвідомив, що не можна забувати про рідних. На другий день після того, як Сашка Гуча поранили, провідував його у лікарні. У цей час брат мені телефонує, а я не відповідаю — зайнятий. Багато разів набирав, а коли я вже взяв трубку, він сказав: «Брате, я ж просто хочу знати, що ти живий і з тобою все добре». Кинувся тоді до мами і до братів дзвонити… Боляче сьогодні усвідомлювати: ще зможу когось полюбити, продовжити рід, а ті хлопці вже не зможуть (замовкає і плаче)…
— Що особливо запам’яталося з революції?
— Пригадую, коли з Майдану виносили тіла, на землі валялися гроші — закривавлені, прострілені. Попри всю їхню могутність, вони не зарадять, якщо йдеться про людське життя. Набагато цінніша природа. От дерево врятувало мені життя, захистивши від куль. Хтось 50 років тому посадив ту акацію, дбаючи про нащадків…
— Тепер теж маєш посадити дерево…
— Уже багато разів це робив. Мій тато працював лісником, і я йому допомагав.
— Як жити після Майдану?
— Маю враження, що, попри пролиту кров, люди ще мало зрозуміли. Але все просто: не смітити, не давати хабарів. Щоб жертви не були даремними. І треба цінувати кожен день свого життя.
— Боявся померти?
— Так, але не за себе, а за рідних. Мама не пережила б. Ще думав, що гірше лишитися калікою і не довести справи до кінця.
— Що останнім часом приємно здивувало?
— Як на похороні Василя Мойсея маленька дівчинка у вишиванці несла йому квіти. Хлопчики, які ще говорити як слід не вміють, віталися з нами «Гелоям слава!». Вони вже знають, що «Україна понад усе!». Щоб діти змалечку любили свою країну — вже за це можна було вмирати.
— Розкажи про нинішню мрію.
— Добре вивчити англійську і польську мови та рік–другий помандрувати світом. Улітку хочу поїхати на Байкал. Я — козак, вільна людина. Як любить казати мій натхненник Славко Кріпиволя, який приїздить на табори «Національного альянсу»: «А що козаку: поле розстелив, небом накрився — та й спиш».
— Як досягаєш бажаного?
— Треба наполегливо працювати заради своєї мети. Я хотів навчатися у військовому ліцеї, але лише з третього разу зміг вступити. Як тільки прийшов, був 24–м у взводі за успішністю, а під кінець року — уже першим. Випускався зі званням кандидата в майстри спорту з військових багатоборств.
Потім навчався на юридичному факультеті Чернігівського інституту права. Приїхав у гуртожиток — і жахнувся: лише 20 відсотків студентів займалися спортом, вели здоровий спосіб життя. Решта — пили і курили. Коли на другому курсі мене обрали заступником старости, взявся це змінювати. Визначив місця і час, коли можна курити. Коли вже випускався, то бачив результати своєї праці. Повісили з хлопцями в гуртожитку великий український прапор із портретами героїв Небесної сотні. Усе ж просто: не пий, не кури, займайся спортом і думай. Інакше владі легко тебе використовувати.
— Що робиш, коли важко?
— Згадую мамині натруджені руки. Мама сама виховувала мене і двох моїх молодших братів. Буває, втомлюся, важко щось робити. Але зирк на мамині руки — і відразу легшає. А коли є спокуса вчинити якусь капость, уявляю, що на мене дивляться хлопці з Небесної сотні. Думаю: що б вони на це сказали? n

На фото: Перед Майданом побратими Пегас (зліва) і Звіробій пройшли чимало вишколів.