Як стверджують історики, перша документальна згадка про село Журавники Горохівського району належить до 1570 року. Отже, більше чотирьох століть пролетіли над ними журавлиним ключем і, наче курликання з піднебесся, упали в довкілля легендами.
1. ОБАБІЧ КНЯЖОЇ ДОРОГИ Як стверджують історики, перша документальна згадка про село Журавники Горохівського району належить до 1570 року. Отже, більше чотирьох століть пролетіли над ними журавлиним ключем і, наче курликання з піднебесся, упали в довкілля легендами. Назва Журавників пов’язується з річечкою Гнила Липа, що ділить село на дві частини. Колись, мовляв, на її берегах журавлів гніздилося видимо-невидимо. Та не знати, якому числу поколінь українського люду, котрий селився у цих місцях, мають завдячувати нинішні журавниківці за те, що зберегли і передали в сучасність давню топонімічну назву відрізку теперішньої автомагістралі Луцьк—Львів від Журавників до Стоянова. Як і не знати достеменно, чому дорогу цю нарекли Княжою. Перекази ж свідчать: проходив тут зі своїм воїнством князь Данило Галицький. Якщо так, то мусило це відбуватися чи й не за три століття до усе тієї ж першої писемної згадки про самі Журавники. Що було тут до неї? І хто поклав у пам’ять журавниківців цю легенду, коли не хтось із тих далеких пращурів, котрі мешкали неподалік, але потім, змушені залишити обжите місце, заснували село на Гнилій Липі? Спливають із незвіданих глибин минувшини інші місцеві топоніми: Обидів, Висоцьке, Черчичі. Тепер це — назви урочищ, що лежать у землеволодіннях Журавниківської сільської ради. В минулому, говорять перекази, були назвами людських поселень. Висоцьке — містечко, Черчичі — висілок. — Мені моя бабця розказувала,— оповів сільський журавниківський голова Володимир Цикман,— що висоцька церква стояла на березі озера, яке наповнювалося з джерела. Воно, хоч давно вже не так нуртує, і тепер є, а озеро затяглося болотом. То розказувала, що якогось дня, ідучи до вінчання, зустрілися біля церкви дві весільні пари. А не можна, говорять, щоб до церкви весільні пари одна одній назустріч ішли. Коли ж те сталося, церква завалилася, упала на бік. І в тому напрямку, що вона упала, утворилися гребля та брід через озеро. Гребля й досі існує. А чи збудував її хто, чи сама утворилася — не відомо. — Кажуть,— доповнив цю розповідь мешканець Журавників Іван Босий,— на Великдень із того джерела церковні дзвони дзвонять, та не кожен їх може чути. Я, наприклад, не чув жодного разу. Глибину джерела колись пробували виміряти, то дна не дістали. А в 1946 році, я тоді зі служби в армії вернувся, журавниківський дядько Павло Майко, котрий 84 роки вже мав, говорив, що коли було йому 12 літ, то приїздив у Журавники царський екзекутор і питав у людей, де є Висоцьке і Черчичі, бо не платять до казни податків. Виходить, то в 1874 році було. Про Висоцьке і Черчичі, що існували такі в минулому, у Журавниках пам’ятали. А от що з ними сталося, ніхто вже сказати не міг, то і Майко нічого не говорив. Думаю, може то була тут якась катастрофа, викликана змінами у земній корі (легенда ж про церкву не випадкова), а ймовірніше, що знищила містечко і хутір ворожа якась навала. Хіба мало сунуло їх на нашу землю? Гуртом поїхали до джерела у названій Глибокою долині, де урочище Висоцьке. Велика і аж синювата від прозорості водна таріль в обрамівку зелених очеретів і татар-зілля спокійно поблискувала проти сонця. Нуртівливе в минулому, але вже упокорене плином літ джерело загадково мовчало. 2. МОГИЛУ ВИРІВНЮЮТЬ, А ВОНА ВИРОСТАЄ Від джерела у Глибокій долині вузенька полівка вивела на автотрасу, що пролягла по колишній Княжій дорозі, і, пересікши її, вибігла на узвишшя з усе ще помітним гостроверхом. — Ось тут і є та могила,— сказав Іван Босий, окресливши довкруг себе невидиме коло. — Скільки Журавники існують, то її називають у нас Козацькою. Але одні вважають, що тут було поховано запорожців Богдана Хмельницького, котрі полягли у визвольній війні супроти тодішньої Польщі, інші говорять, що козаки насипали тут курган, аби вшанувати пам’ять винищених чи то поляками, чи іншими якими нападниками мешканців Висоцького і Черчичів. У тридцятих роках минулого століття тут троє журавниківських господарів побудували свої садиби, то тоді курган, коли ми, хлопчаки, на нього здирались, був на дві третини вищим від стодоли, яку один із тих господарів поставив поряд. А ще в одній садибі була криниця, у якій вода, щойно заходило на зміну погоди, гуділа. Нагнешся, було, над зрубом, а з глибини чути: гу-у-у. Перепитайте, якщо не вірите, в Журавниках у Ксені Папіж. Вона тоді тут жила, то потвердить. Джерело у Глибокій долині, з якого у Великодні свята начебто чути відлуння висоцьких дзвонів, та криниця, що й справді на зміну погоди гуділа, мимоволі поєдналися в одне. А Козацька могила, виходило,— майже на місці колишніх Черчичів. З колективізацією, котра і ті хутірські садиби зліквідувала, і криницю засипала, її постійно підорювали, аж поки й зовсім не знесли, “бо колгоспу поля було мало”. Тоді ж, до речі, загорнули і глибоку впадину, що утворилася поблизу Журавників на місці, де за гітлерівської окупації було розстріляно кілька тисяч євреїв. Земляні роботи виконував один і той же бульдозерист. Поле, де Козацька могила, рівне зробив, як стіл. Коли ж загортав упадину, розповідали журавниківці, бульдозер укляк. Скільки не намагався тракторист запустити двигуна, а все марно. — Довелося тоді,— підтвердив ці розповіді й Іван Босий,— брати бульдозера на буксир. А через кілька місяців там, де курган був, піднявся високий, більше метра, пагорб. Потім, ще року не минуло, не стало того бульдозериста. Помер, хоч доти, здається, на хворощі не нарікав. Після таких-от загадкових подій вирішили в Журавниках Козацьку могилу відновити. Хтось, вимагаючи на це дозволу, звернувся в Горохівський райком КПУ. Райкомівський чиновник, котрий приїздив у цьому зв’язку в Журавники і разом з Іваном Босим та колгоспним парторгом побував на Козацькій могилі, сказав, щоби селяни на те не тратились. Усе, мовляв, буде вирішено на владному рівні, зроблено і оформлено належним чином. Та перегодом і райкомів не стало, і селяни, яких облягли інші клопоти, начебто втихомирились. Хоч вряди-годи усе ще нагадують про Козацьку могилу сільським владцям. Володимир Цикман висловив стурбованість тим, що відділ земельних ресурсів Горохівської райдержадміністрації чомусь прилучив Козацьку могилу до площ, відведених під розпаювання. Отже, може стати чиєюсь приватною власністю. Хоч мусила би бути заповідною зоною і належати державі. Тим паче, що й частку того земельного паю є із чого компенсувати. Але допоки що, то Козацька могила, відколи зрівняли її із землею, а площу ввели в сівозміну, розорюється місцевим сільгосппідприємством щороку. І кожного року, щойно влягається рілля, уперто здіймається до неба колишнім курганним гостроверхом. У Журавниках кажуть: росте. Чи не задля того, аби не забували ми, хто є і якого роду-племені? Петро БОЯРЧУК. (Закінчення буде).
