АТОМНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ У ДОНБАСІ

У нинішньому році минає чверть віку події, в реальність якої важко повірити. Але таке було. Таке, мабуть, можливе тільки в умовах тоталітарної радянської імперії. Йдеться про підземний ядерний вибух на шахті “Юний комунар”, в центрі густонаселеного Донбасу.
“Юний комунар” — одна із найстаріших шахт України. У 1912 році її збудував заїжджий бельгієць. В давні роки тут видавали на-гора до двох тисяч тонн вугілля. З часом запаси гірничих виробок збідніли, і шахта прийшла в занепад, але встигла дати життя 20-тисячному місту. Під ним на глибині 802 метри досі лежить бетонна плита з написом: “Тут проводився експеримент “Кліваж”.
Кліваж — так геологи називають розшарування гірничих порід під тиском земної кори. Цим же терміном вчені і правителі Радянського Союзу закодували “науковий” експеримент — ядерний вибух у шахті. Тепер важко встановити, кому стрельнула в голову божевільна ідея — проводити такий вкрай небезпечний експеримент в густонаселеному місці. Одні називають батьком “Кліважу” академіка Академії наук УРСР Миколу Полякова, який висунув гіпотезу про можливість запобігати раптовим викидам вугілля і газу з допомогою спрямованих ядерних вибухів (?!), інші — міністра вугільної промисловості СРСР Михайла Щадова. Ще інші стверджують, що думка про унікальний експеримент народилась у лауреата ленінської і державних премій академіка Михайла Садовського, який обгрунтував теорію, що коливання гірничих порід розірве зв’язок між вугіллям та метаном, внаслідок чого вугільні пласти стануть безпечними. Що й казати, дивні теорії.
Праві, очевидно, ті, хто вважає, що справжня мета нелюдського експерименту й досі зберігається у таємниці. А екологи не без підстав підозрюють, що “Кліваж” був здійснений тільки для того, щоб з мінімальними затратами створити натуральну лабораторію по вивченню довготривалого впливу підвищених доз радіації на людей. Така ось жорстока політика, яка зовсім не цінить людського життя. До речі, медики Донецького регіону давно звернули увагу, що місцеві жителі хворіють і помирають з тими ж симптомами, що й чорнобильці.
Тоді, у 1979 році, жителі Юнокомунаровська, звичайно, ні про що навіть не здогадувались. Про вибух, який має відбутися , їх, правда, попередили, але ніхто, звичайно, не сказав, що це за вибух. Все це обставили як навчання з громадянської оборони. Зранку переповнені автобуси вивозили людей за місто. Там, у полі, їх годували і частували горілкою. Багато хто відмовився їхати з міста, адже радянські люди завжди з іронією ставились до громадянської оборони. Ті, що залишились у своїх домівках, теж безпечно пригощались — адже випав неплановий вихідний. Вони, як виявилось згодом, стали першими потерпілими від “Кліважу”.
Шахту оточили військові підрозділи. Неподалік розташувались наукові лабораторії. Всі з нетерпінням ждали часу “Ч”. Вибухом керував кращий спеціаліст інституту гірничої справи імені Скочинського Микола Кусов.
Пізніше очевидці згадували, що рівно опівдні із надр землі почувся глухий гул. У квартирах задзвеніло розбите віконне скло, посипалась штукатурка. В радіусі кількох кілометрів під ногами затремтіла земля... Жахлива картина. Ті, хто в той роковий день були близько до шахти, померли через кілька років після “експерименту” від невідомих тоді хвороб. А відразу після вибуху гірники спустились у шахту і, як нічого не бувало, приступили до роботи без будь-яких засобів захисту. Їх чекала гірка доля. Ось такі дикунські експерименти проводили над людьми.
Старший науковий співробітник московського науково-дослідного інституту “Промтехнологія” Борис Мамонов, який брав участь в експерименті, розповідав, що у момент вибуху страшенний удар видавив у виробці величезні пустоти, в які ринула радіоактивна вода. Тому епіцентр експерименту негайно блокували бетонними перекриттями і залили “рідким склом”, чим нібито надійно заховали смертельно небезпечні продукти ядерного вибуху. Але це далеко не так. Тепер ця маса активно еродує під напором 1600 тонн радіоактивної води. Крім того, після вибуху в товщі породи пішли тріщини, в які просочується вода. Вона проникає у підземні води, у місцеві річки, в Сіверський Донець, який впадає у Дон. Наскільки це небезпечно, як у подальшому поведе себе “бомба сповільненої дії”, закладена не тільки під шахтарське містечко, а по суті під весь регіон,— поки що ніхто сказати не може.
Тепер, через чверть століття, дуже гостро постало питання — що ж робити із радіоактивно зараженою шахтою. Про підготовку технічних завдань щодо оцінки впливу об’єкта “Кліваж” на навколишнє середовище говориться багато. Але практично робиться явно недостатньо. Ситуація ускладнюється тим, що операцію “Кліваж” проводили московські спеціалісти. У них знаходяться і всі документи з описом формули суміші речовин, які використовували під час вибуху. Українським спеціалістам досі невідомо, яка радіоактивна речовина — плутоній, уран чи щось інше — містилась у капсулі. Отже і прорахувати всі можливі наслідки неможливо. Ось витяг із протоколу засідання з підготовки технічного завдання на виконання проектно-вишукувальних робіт: “Повна ліквідація шахти неможлива через відсутність рішення про доцільність затоплення об’єкта “Кліваж”.
Жителі Юнокомунаровська сумно жартують, що місто їхнє — вічно молоде. Бо до старості тут доживає небагато. Колишній шахтар Володимир Олександрович говорить:
— У нас стільки помирає молодих. Мій син помер у 34 роки. В шахті працював слюсарем. Цю заразу він у забої встановлював разом із москвичами. Вона до цих пір там, а ми мремо, як мухи.
Петро ХМЕЛЯРСЬКИЙ.