Петро САВОШ: «ТРЕБА ДІЛОМ ДОВОДИТИ СВІЙ ПАТРІОТИЗМ»

У трудовій книжці заслуженого артиста України Петра Павловича Савоша (на фото) — один запис. Майже сорок років він незмінно працює у Волинському академічному обласному театрі ляльок. Разом із цим колективом нещодавно відсвяткував свій поважний ювілей — Петро Павлович, як кажуть у народі, нажав копу літ. Хоча залишається все таким же струнким, підтягнутим, як і в попередні роки. Тому, власне, ніхто й не вірить у його солідний вік. Але наша розмова з ювіляром не про роки, а про життя, театр, сім’ю

Анастасія ФІЛАТЕНКО, заслужений журналіст України

«ТАТО ПОКИНУВ НАС, КОЛИ МЕНІ БУЛО ДВА РОЧКИ»
— Петре Павловичу, про вас писали різні видання, в тому числі і я у «Волині», були сюжети на радіо, телебаченні. Та попри це, даруйте, досі не знаю, звідки ви родом, де витоки вашої незрадливої любові до театру, від кого успадкували такий унікальний голос, котрий не сплутаєш ні з чиїм іншим?
— Чесно кажучи, досі думав, що про мене всі все знають, а тим більше ви (усміхається. — Авт.). Я ж нічого не приховую. Народився в селі Красноволя, що в Любомльському районі. Ще маю, слава Богу, двох старших сестер. Надія досі в Любомльському районі живе, Аня виїхала на Кіровоградщину. У нас з дівчатами дуже добрі стосунки. Так сталося, що я ріс без батька. Коли мені було два рочки, він пішов із сім’ї. Напевно, зустрів гарнішу, молодшу за мою маму. Не мені судити, чому так сталося. Але я ніколи нічого у нього не просив. На все життя запам’ятав мамину заборону: «Не смій!». Тому не знав свого батька, не спілкувався з ним. Наскільки мені відомо, він з новою родиною переїхав до Києва. Був там на високих посадах, на радіо працював. Може, від нього передався мені голос… Із відстані прожитих літ можу сказати лише, що, маючи дітей, я би так, як він, не вчинив. Але, як кажуть, Бог йому суддя. А мама була і лишається для мене абсолютним авторитетом, хоча вже й відійшла у Вічність.
— Де закінчували школу і хто вплинув на вибір професії?
— У Любомлі, в середній школі імені знаменитої акторки Наталії Ужвій вручили атестат. Мабуть, Палацу школяра в райцентрі, де відвідував гурток і грав у самодіяльних виставах, маю завдячувати тим, що став актором.
— А звідти — пряма дорога в Луцьке культосвітнє училище, до знаменитого Віктора Чебліна, який тоді його очолював. Там шліфували акторські таланти (пізніше — у Рівненському філіалі Київського інституту культури)…
— Непростою була та дорога. Мама тягнулася з останніх сил, щоб дати мені освіту. Я, бідний селюк, заробляв на життя, як міг. Знав, коли на станцію приходили вагони, й розвантажував їх до потемніння в очах. Хапався за будь-який приробіток, щоб якось вижити.
— Знаю, що в училищі ви були активістом, жодна добра справа без вас не обходилася.
— Моя активність мене й підвела. Коли досяг призовного віку, мене з училища забрали в армію. Ще й сказали, щоб гордився цим, бо тільки мене на 3 роки направили в Кронштадт у військову частину. Там видали зі складу військовий одяг на кілька розмірів більший. Через деякий час приїхав нетутешній командир, нас вишикували перед ним. Усі солдати були як солдати, а я стояв, як те опудало. Мабуть, шкода командиру мене стало. Покликав на розмову. Я все про себе розповів, мов на духу. Він вислухав уважно і каже: «Віднині будеш служити на Далекому Сході. І не три роки, а два — у морській авіації». Все необхідне зробив, щоб я туди потрапив. Не скажу, що байдики там бив, але вдень був на службі, а ввечері — в Будинку офіцерів. Там мій голос і здібності знадобилися. Так розпорядився командир.
— А училище тим часом чекало на Петра Савоша…
— Після армії повернувся на курс, де навчалася моя майбутня дружина Валя. Вона була старостою. Невдовзі прокотилася чутка, що в Луцьку відкриватимуть ще один театр — ляльковий. І справді, прийшов до нас на «оглядини» незмінний з 1975 року його директор —художній керівник, заслужений діяч мистецтв Данило Андрійович Поштарук (звання йому присвоїли згодом). Музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка переселявся у нове приміщення, а в старому починав з нуля роботу новий — ляльковий.
— І Поштарук запросив вас на роботу.
Серед інших випускників училища. Валю теж покликав. До речі, ми з нею і сварилися, і мирилися, аж поки у 1980 році одружилися. Майже чотири роки пішло на перевірку почуттів. Зате нині я щасливий.

«ДВА ГОЛОВНИХ АВТОРИТЕТИ — ПОКІЙНА МАМА І ДАНИЛО ПОШТАРУК»
— Певно, пам’ятаєте свою першу роль у професійному театрі?
— Аякже. Перша вистава була «Військова таємниця». Мені доручили роль Вершника, чим я дуже пишався. Йшли репетиції, а після них разом з іншими акторами брався за візок і вивозив з приміщення биту цеглу, різний мотлох. Так готувалися до відкриття. Ніхто не ремствував, не вимагав додаткової платні, всі працювали на совість на чолі з директором. Для мене Данило Поштарук був і лишається авторитетом, другим після мами.
— За роки, що минули, вже й не перелічити ролей, зіграних вами і вашою дружиною. Кожна по-своєму дорога та пам’ятна. І все ж, мабуть, найкращі, найсокровенніші ролі — це мами і батька, якими ви стали.
— Певно, не випадково ми так довго йшли до одруження (усміхається. — Авт.). А якщо говорити серйозно — я щасливчик. Маю хорошу сім’ю, дай Боже кожному таку, улюблену роботу. Про подружні пари, які разом працюють, іноді кажуть, що їм не «повезло». Це ж і в транспорті разом, і на роботі, і вдома. А я радію тому, як у мене все склалося. Задоволений, що є з ким обмінятися думками, поговорити про роботу, почути зауваження. Знаю, що мене зрозуміють, підтримають, якщо треба — допоможуть.
— Вже є театральна династія Савошів — ви, ваша дружина. А в обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка працюють ваша донька Людмила і зять Ігор Натанчуки. Напевно ж, батьки вплинули на вибір професії доньки?
— Спершу я не хотів, щоб Люда пішла нашими стежками. Професія актора змушує бути постійно у напрузі — на роботі і вдома. Коли ту чи іншу роль запропонували, буває і заснути не можеш. А як до гастролей поставиться майбутній чоловік? Такі були у мене сумніви. Та коли побачив, що театр приносить їй радість, то зробив усе від мене залежне, щоб донька з ним не розминулася. Адже це так важливо — мати улюблену роботу! Слава Богу, що послухав доньку і своє серце. Нині не нарадуюся за свою Люду — вона і на сцені грає (думаю, непогано), і в тріо співає. Закінчила разом з Ігорем училище культури і мистецтв імені Стравінського, заочно, теж із ним, — факультет акторської майстерності Рівненського гуманітарного університету.
— А з вашою старшою донькою Наталкою я познайомилася в Луцькій середній школі №26, коли мені представили заступника директора.
— Наталка у нас непогано малює. Окрім того, що вона — заступник директора, ще викладає образотворче мистецтво. Я горджуся своїми доньками, недарма ж ви сказали (усміхається. — Авт.), що мої найкращі ролі — батьківські.
— До цього треба додати, що ведучого концертів Петра Савоша самого і з дружиною можна зустріти і в Палаці культури Луцька, і в парку імені Лесі Українки, і на Театральному майдані. Ви із вашим унікальним голосом — скрізь бажаний гість. Знають і поважають вас як депутата Боголюбської сільської ради, з 2007 року ви — заслужений артист України. А ще, як олігарх, подарували доньці Люді на весілля квартиру…
— Ох, який же я хороший! (сміється. — Авт). Щодо ведення концертів і мого депутатства в селі, де живу, — це справді так. Виступаю на радіо, по телебаченню, маю дві програми з оркестром — читаю вірші Тараса Шевченка, Олександра Богачука. Щодо квартири, то ніякий я не олігарх, хоч і подарував її дітям, а сам пішов на тітчине обійстя. А квартиру «вибив» для нас із Валею Данило Поштарук і подарував ключі від неї на наше весілля. Ми передарували її Людмилі та Ігорю вже на їхнє весілля. Собі будуємо житло в Боголюбах. З 1995 року. Не раз їздив із дружиною на заробітки в чужі країни, кожну копійку вкладаємо в будівництво. Добре знаємо, як і що дістається.
— Вас, напевно, сватали на різні посади?
— Було діло (усміхається. — Авт.), та я лишився вірним театру. Гадаю, не помилився. Є люди, які визначали мою життєву, творчу дорогу. Це покійна мама і Данило Поштарук. З ним їздив на фестивалі театрів ляльок в Німеччину, Францію, Польщу. А в Москві, в театрі Образцова, він наполіг, що виставу гратимемо українською мовою або взагалі на сцену не вийдемо. Що там почалося! Та він був непохитним. Московська преса в ті непрості роки мусила писати, що вперше (!) на сцені театру Образцова линула українська мова. От я собі й міркую — замість того, щоб собачок у вишиванки вдягати, про що «Волинь-нова» правильно писала, треба ділом доводити свій патріотизм, як це робив у Москві Поштарук.
Ніколи не забути вистави «Мандрівний лялькар», в яку друге життя вдихнув наш директор. Я зіграв там Лялькаря — можна сказати, самого себе. Показав свою любов до професії, до дітей, які дивляться на тебе із залу щирими, допитливими оченятами. Ось такі моменти важливі у житті, а не багато грошей. Коли маєш хорошу сім’ю, улюблену роботу, радієш зробленому і бачиш майбутнє — саме в цьому, на моє переконання, людське щастя. Я його маю і цим дорожу.