Учора, їдучи ранковою маршруткою із Локач до Луцька, стала свідком такої сценки. У Мовчанові до салону, чемно промовляючи «Добрий день», зайшла зграйка школяриків із заплічниками, які їхали на навчання у Холопичі. У маршрутці було чимало людей різного віку, але ніхто не повважав за потрібне відповісти на дитячі вітання...
Учора, їдучи ранковою маршруткою із Локач до Луцька, стала свідком такої сценки. У Мовчанові до салону, чемно промовляючи «Добрий день», зайшла зграйка школяриків із заплічниками, які їхали на навчання у Холопичі. У маршрутці було чимало людей різного віку, але ніхто не повважав за потрібне відповісти на дитячі вітання.
Стало прикро за нас, дорослих. Учителі й батьки навчили цих дітей бути ввічливими. А вона, ця ввічливість, виявляється, нікому й не потрібна!? Хіба так складно було бодай комусь одному промовити у відповідь: — І вам доброго дня, дітки! От і виникла б у довколишній не вельми привабливій атмосфері бодай іскорка позитиву. Пишу ці рядки й гадаю: «А може, це у мене «синдром ведучої рубрики», яка уже десятиліття не сходить зі сторінок газети, бо має ось таку позитивну назву — «Доброго дня вам, люди!». Ні, проблема таки є. Знаю одного молодого чоловіка (за віком міг би бути мені сином), який при зустрічі частенько забуває привітатися. Якось, коли знайома зробила йому зауваження, відповів: «А може, ви не хочете, щоб я з вами вітався?». Ну, що тут скажеш? Спробуй…
