ІСТОРІЯ УСПІХУ ЮРІЯ ЦЕЙКА, АБО ЯК КРИЗА ЗМУСИЛА СТАТИ ПЕКАРЕМ*

Сім’я волинянина Юрія Цейка — одна з сотень волинських родин, які у далекі 1990-ті скрута змусила взятися за підприємництво. Втім, Цейки продемонстрували, що вміють орієнтуватися в ситуації, і взялися не просто за торгівлю, а за створення власного продукту. Зробили це у часи, коли в Україні прийнято було вважати: все найкраще роблять за кордоном. Юрій Цейко вирішив довести зворотне. І тепер печиво «Ласка» волиняни охоче замовляють на весілля-хрестини та інші оказії: на смак воно не поступається домашньому



Наталка ПАХАЙЧУК

ВОЛИНЯНИН «РОЗКУСИВ» ХИТРОГО ПОЛЯКА
— Був собі мельник, молов борошно. Але прийшли совєти, приставили до млина  директора,  комірника,  бухгалтера…  Щоб усіх розмістити, збудували контору на чотири поверхи та й затулили вітер — і млин зупинився, — так по-філософському   починає  розповідь про сімейний бізнес Юрій Цейко.
У його пекарні на кілька цехів задіяно сотню працівників.  Щоб  вийти  на такий рівень, знадобилося  багато  років клопіткої праці, безліч спроб і помилок.  А  розпочиналося все, як і в тисяч українців, на початку 1990-х років, коли криза змусила молоду пару, Ольгу і Юрія, торгувати.
— Спочатку возили продукцію до Польщі, де масово закривали фабрики. Однак економіка сусідів стала швидко розвиватися, а в Україні якраз зупинилося практично все виробництво, — розпочинає сімейну бізнес-історію пан Юрій. — Та за жодної кризи наш народ не змусиш скромно святкувати — столи завжди гнуться. Ми звикли показувати свій достаток. Тому продуктовий бізнес завжди вигідний. А Польща вже могла запропонувати якісний і головне — дешевший продукт. Тож наш сімейний «човник» почав возити товар у зворотному напрямку. Спочатку ми торгували польськими оселедцями, потім солодощами, фруктами — український ринок потребував абсолютно всього.
Проте ринки заходу України швидко стали перенасиченими, тож подружжя звернуло увагу на промислово розвинутий схід, де були вищі і зарплати, і ціни. Торгівля з роздрібної перетворилася на гуртову: завантажені по зав’язку «Жигулі» постачали імпортний крам у дніпропетровські магазини. Тоді законодавство передбачало можливість ввезення товарів з-за кордону без сплати мита на 1200 доларів, а легковик максимально можна було завантажити на 300.
— Спершу скуповувались на невеликій гуртівні в Хелмі. Але ж хотілося нарощувати обсяги. Спитали у власника тої гуртівні, як можна замовити більше товару. Каже: зачекайте три години. Ми зрозуміли, що він поїхав до якогось більшого міста, і вже наступного разу скуповувались на складі в Любліні. Величезне було приміщення — гектарів три, і все завалене продуктами, — пригадує Юрій Цейко.
Везучи товари Україною, Цейки дуже часто наражали себе не небезпеку.
— Час був непевний. Побори збирали не тільки кримінальні угруповання, а й міліція. Вони поділили між собою області, міста і навіть дороги. Не раз бувало, що серед траси зупиняли… Хотілося спокійнішого життя, хотілося бачити, як ростуть діти. Доньці тоді було п’ять рочків, а сину всього два. Вони з плачами відпускали нас у дорогу. Залишали дітей на тестя, який сам якось давав їм раду. Задумалися, що робити далі, — пригадує Цейко і водночас зізнається, що з часом діти стали неабиякими помічниками.

ПЕРШИЙ ЦЕХ — НА ЛІТНІЙ КУХНІ
Ольга з Юрієм не відважилися виходити на роботу, бо порахували, що зможуть самі собі забезпечити зарплату, яку на той час пропонували перші-ліпші працедавці. Вирішили розпочати власну справу ще й тому, що в разі невдачі ніколи не пізно кинути.
— Праці ми не боїмося: за своє життя і теплиці мали, і городи обробляли, і свиней тримали. Підвернувся на ту пору й стартовий капітал: вдалося вигідно продати акції підшипникового заводу, який тоді викупляли шведи. Я мав їх як працівник підприємства і заробив на тій операції дві з половиною тисячі доларів, — веде розповідь підприємець.
Так колишні майстер та інженер-технолог машинобудування з важкої промисловості повністю перейшли на харчову. Розпочали з нескладного, але при тому популярного продукту — вафельних листів, які на той час завозили з-за кордону. Конкуренцію їм складали тільки місцеві господині, які робили домашній продукт на побутових пательнях-вафельницях.
— Ми знайшли польського виробника за адресою на упаковці, поспілкувалися з власником, подивилися через віконце на процес виготовлення. Випитали адресу виробника обладнання, в якого замовили 20 одиниць обладнання. Для початку нам дали дві вафельниці, щоб повчитися, — пригадує Цейко.
Перше своє міні-виробництво Цейки запустили в літній кухні. Крім двох вафельниць, мали ще саморобний міксер і готову рецептуру, але якісний лист довго не вдавався. Та після численних помилок вдалося спекти таку вафлю, яка не поступалася польській.
— У нас була мета скласти конкуренцію саме польському продукту, який заполонив наші базари. Так ми зайшли на місцевий ринок. Але доволі швидко у нас стали купувати продукцію посередники з інших областей. Довелося переобладнати підвал будинку під цех, найняли перших працівників, отримали дозволи від усіх інстанцій, — розповідає пан Юрій і наголошує, що перший серйозний успіх прийшов завдяки дружині. — Ми почали співпрацювати з виробником морозива «Троянда». У них в асортименті було так зване сандвіч-морозиво, але Ольга дізналася, що з постачальниками вафлі час від часу мали проблеми. Ми запропонували якісний продукт і чесну співпрацю. У нас з усіма партнерами роками діє незмінне правило: ніколи нікого не обманюємо.
Успішна співпраця з «Трояндою» дала змогу стати на ноги впродовж двох-трьох років. Але Цейки розуміли, що повністю залежати від одного підприємства надто ризиковано, тож відважилися шукати нову нішу. Для цього мають перевірений метод: не знаєш, що виробляти, — подивися у магазині, який продукт завозять з-за кордону. Так загорілися ідеєю створити пекарню солодощів.
— Тут ми знову стикнулися з проблемою інвестицій. Італійське обладнання для печива, яке нам сподобалося, коштувало 28 тисяч доларів. То були величезні гроші! — розповідає пан Юрій про новий період сімейної бізнес-історії. — Для порівняння: однокімнатна квартира у Луцьку коштувала всього 8 тисяч. Та нам вдалося знайти вихід: придбали значно дешевше вживане обладнання, відремонтоване виробником. Ще піч в Україні купили і близько року вчилися робити готовий продукт. Врешті довелося запросити технологів із Польщі, які налагодили нам процес, розробили рецептури. Відтоді, з 1998 року, всю увагу перевели на новий бізнес, а обладнання для вафель продали.
Стати на ноги, як вважає Цейко, дозволила тодішня податкова політика: приватні підприємці платили єдиний податок, що дало можливість вкладати вільні кошти у розвиток справи. Але з 2005 року, коли з’явилася потреба у більшій кількості працівників, «Ласка» стала приватною фірмою. П’ять років знадобилося волинським пекарям, щоб вийти на теперішню потужність виробництва — 100 тонн щомісяця.

НАЙКРАЩИЙ БІЗНЕС — СІМЕЙНИЙ
На сімейному підприємстві Цейків нема директора чи заступника, бо все звикли робити разом.
— Дружина ніколи не буде сприймати чоловіка як директора і робити, що їй накажеш. Тим паче не стверджуватиму, що краще розуміюся на виробництві, ніж Ольга. Тож моя роль як керівника ходити по кабінетах, оформляти документацію, а також ремонтувати обладнання, дбати про охорону праці. Дружина у нас відповідає за технології, рецептури, фінанси. Та від 1 грудня, коли я активно включився у події Євромайдану, а згодом очолив Луцьку РДА, на неї звалилося значно більше роботи, за що, звичайно, жінка сердиться. Але процес налагоджено, все стабільно працює, — каже Цейко.
Не менш важливою є «посада» сестри дружини, яка живе з Цейками і виконує обов’язки майстра виробництва: дає завдання на зміну, розставляє людей по робочих місцях, веде склад, замовляє сировину тощо. Звичайно, задіяні в бізнесі й діти. І якщо батько таки стане народним депутатом (Юрій Цейко балотується по одномандатному округу №20), то є кому очолити пекарню.
— Донька Вікторія зараз у декретній відпустці й не має можливості працювати постійно, але в бухгалтерії допомагає. Вона за освітою економіст. 23-річний син Дмитро теж уже долучається до справи. Вони із зятем, який потрохи вникає у сімейну справу, майструють обладнання, працюють і водіями, і постачальниками, відповідають за охорону праці. Вважаю, що сімейна справа — найкраще, що може бути, бо базується на довірі, — впевнений Юрій Цейко.