Пораючись минулої суботи у квітнику, раптом в кроні горіха почула звуки, які сплутати з іншими неможливо: так працює тільки дятел!..
Пораючись минулої суботи у квітнику, раптом в кроні горіха почула звуки, які сплутати з іншими неможливо: так працює тільки дятел!.. Але звуки були дещо незвичні, дзвінкіші, ніж тоді, коли ця роботяща пташина довбе стовбур. Придивившись, із здивуванням помітила, що дятел довбе не стовбур і не гілку, а плід горіха. І робить це так майстерно, наче все життя тільки й харчувався горіхами. Коли на сусідній гілці з’явився ще один добровільний помічник зі збору врожаю, я не втрималася й жартома гукнула: — Ей, дятли! Це мої горіхи! — Не скупися! — в тон мені відповів чоловік. — За літо вони заробили на свою частку врожаю. Це була свята правда, стало соромно, що мене почув ще хтось, окрім дятлів. Та схилити голову додолу не дали наступні звуки, які цього разу долинали із самої високості: «Курли… Курли… Курли…». Розгойдували небо крильми одразу чотири ключі, мабуть, журавлів, бо летіли вони доволі високо, то вирівнюючись у ключі, то знову збиваючись у зграї… Скільки разів за життя доводилося спостерігати осінній відліт птахів до вирію, а все одно до сліз щемно. Особливо тепер, коли сама «поміряла», як же далеко до того Мертвого моря… — Щасливої дороги, птахи! Неодмінно поверніться всі живими і принесіть нам на крилах мирну весну!
