ВОЛОДИМИР ВДОВЕНКО: «ЛИШЕ ЄВРОМАЙДАН СПРОМІГСЯ ЗУПИНИТИ СПОВЗАННЯ КРАЇНИ У БЕЗОДНЮ»*

Серед нових облич кандидатів у депутати Верховної Ради України по Горохівському виборчому округу № 20 привертає увагу Володимир Вдовенко (на фото) — підприємець, уродженець села Чаруків Луцького району. У позачергових виборах він бере участь як самовисуванець, тобто незалежний від партій і олігархічних структур кандидат. Володимира Вдовенка добре знають на Волині як успішного бізнесмена, мецената, громадського діяча. Розвиваючи виробництво, він створив у Луцькому і Рожищенському районах майже півтисячі робочих місць. Виготовлена на його підприємствах високоякісна продукція — поза конкуренцією в країнах Європейського Союзу. А ще Володимир Васильович — фаховий юрист, творча людина, член Національної спілки журналістів України, президент Волинської шахової федерації.

Михайло ОНИЩЕНКО

– Володимире Васильовичу, до вас і до вашого виборчого штабу у ці дні звертається чимало волинян. Хтось просить допомоги, підтримки. Когось цікавить ваша громадянська позиція. Зокрема, Людмила Салецька із села Липини Луцького району запитує, чи вдасться новій українській владі реконструювати правоохоронну систему, здійснити судову реформу? Мови про це багато, але справа стоїть на місці.
— Як юрист за фахом скажу: подолати корупцію в нашій державі неможливо без «переливання крові» силовим відомствам. Це красномовно засвідчили події на Сході України, де, за різними даними, до 70 відсотків людей під присягою зрадили державу. А скільки людей в мантіях і при погонах зраджують щодня дух і букву закону? Простим людям у нас неможливо добитися справедливості. Про захист прав і свобод й говорити не доводиться. Знаю про це з власного гіркого досвіду. Тому одними з перших законів, які повинен прийняти новий склад українського парламенту, мають бути антикорупційні. Незалежний суд, незалежне слідство, рівні права обвинувачення і захисту, змагальність сторін. Це європейська практика. Чи вдасться реформувати? Вдасться, якщо до Верховної Ради оберуть нових людей, а не тих збанкрутілих політиків, які знову рвуться до влади, цинічно спекулюючи на почуттях пересічних українців, особливо тих, хто сьогодні ціною власного життя захищає незалежність України.
— Запитання від Василя Лінчука з села Кременець, що у Рожищенському районі: «Мій онук з перших днів протистояння був призваний в армію, чудом вижив в Іловайському котлі. Заліковує рани. Наша сім’я дуже вдячна волонтерам з Рожища, які щотижня доставляли продукти та інші необхідні речі на передову. Навіть не знаємо прізвищ цих шляхетних людей. Водночас якось не по собі робиться, коли читаєш у місцевій пресі, як під час виборів доморощені олігархи, що знову рвуться у владу, прощаються з джипами, бетеерами (цікаво, звідки вони у них взялися?), іншою технікою, яку «жертвують» учасникам АТО, масово тиражуючи свою «благодійність». Скільки можна піаритися на людському горі?»
— До 26 жовтня. Далі потреба в цьому відпаде. Потреба в піарі, звичайно, а не в допомозі українській армії. Люди, які діляться з іншими останньою скибкою хліба, роблять це щиро, по—християнськи, добре знають, що справжня благодійність любить тишу.
— Володимире Васильовичу, цікаво було б дізнатися вашу думку з приводу перемир’я на Сході України. Ви, мабуть, повинні пам’ятати, що підписаний 3 березня 1918 року Брестський мир між представниками Радянської Росії з одного боку та Німеччини, Австро—Угорщини, Туреччини і Болгарії з іншого фактично зафіксував поразку Росії у Першій світовій війні. Мінський мир, підписаний під час тристоронньої зустрічі в столиці Білорусі у вересні 2014 року, теж може увійти в історію з гірким присмаком. Чи не так? Це запитує Володимир Дубінчук з Турійська, колишній редактор районної газети «Народне слово».
— Питання війни і миру розкололо український політикум. Одні не хочуть продовження активних військових дій, особливо після введення на територію України регулярних частин російської армії, до зубів озброєних найсучаснішою технікою. Розуміють, що перемогти агресора поки що неможливо, а втрати можуть бути незліченні. Інші ж не хочуть миру ціною капітуляції та втрати частини території України. Чи продовжувати війну, треба передусім запитати у тих матерів, які оплакують своїх синів, і у тих політиків, діти яких «борються» за незалежність України, протираючи штани у віденських та женевських ресторанах.
Зрозуміло, що більшість українців не вірить Путіну. Дорога до справжнього миру буде скоріш за все довгою і важкою. Єдине, чим не слід дорікати Владіміру Владіміровичу: він нагадав українцям, що не можна вірити ніяким папірцям, підписаним чи то в Будапешті, чи у Мінську. Сильної держави без сильної армії і консолідованого суспільства бути не може. Над цим маємо працювати, не покладаючи рук, усі ми кожного дня. Саме героїзм і мужність наших українських вояків та єднання людей у всіх регіонах зірвали «кримський сценарій» Кремля на материковій частині України.
— Пане Володимире, а це запитання від вашого земляка з Чарукова Володимира Гайдука. Бажаючи вам перемоги на виборах, він водночас цікавиться, чому більшість потенційних народних обранців дуже добре розповідає людям, що потрібно зробити (наприклад, захистити бізнес від свавілля чиновників, запобігти знеціненню банківських вкладів і т. д.), але не каже, як це зробити. Зараз на слуху люстрація. Уже й закон Верховна Рада прийняла. Як убезпечити людей від того, щоб люстраційні процеси не перетворилися у переслідування інакомислячих, зведення політичних рахунків, полювання на відьом?
— Благими намірами вимощена дорога в пекло. Я уже прожив добрий шмат життя і не дуже вірю в раптовий успіх цієї надзвичайно відповідальної процедури. По—перше, а судді хто? По—друге, рибка в сіті попадається дрібненька. Щук і далі кидають у річку і в правоохоронній системі, і в інших, не менш корумпованих структурах. Азимути ті ж самі. Корупціонери живуть у «царських селах», а продовжують шукати їх, як і колись, у селах поліських.
Як правильно зробити люстрацію? Запозичити досвід країн світової демократії. Так вчинили свого часу у Чехословаччині та інших постсоціалістичних країнах. Тут найперше позбулися агентів впливу іноземних держав, привели до керівництва патріотично налаштовані кадри. Європейцям навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, щоб силові відомства в їхніх країнах очолювали громадяни іншої держави, як це було донедавна в Україні. Тому тепер маємо те, що маємо: розвалену армію, деморалізовану правоохоронну систему, продажне чиновництво, зубожіле суспільство. Зграя яничарів і перевертнів безкарно розкрадала народні багатства, розтоптувала національні цінності, знищувала українську мову, історію, культуру, народні традиції. Лише Євромайдан спромігся зупинити сповзання країни у безодню.
— Депутат Верховної Ради України другого скликання Ростислав Чап’юк тривалий час займався проблемами аграрної галузі Волині, в тому числі й Луцького району. На зламі епох сільськогосподарське виробництво, вважає колишній нардеп, було одним із найприбутковіших у державі. Зараз село виживає. Як захистити селянина, як вселити йому надію у завтрашній день?
— Мій батько все життя пропрацював агрономом у Чарукові. Зараз йому боляче, що в багатьох колись економічно сильних господарствах все зруйновано дотла. До останньої цеглини розібрано ферми і тракторні стани. Працездатний народ подався на заробітки, молодь спивається. Роботи у тих господарствах, які ще на плаву, на всіх не вистачає.
А що держава? Держава підтримує сильних. Підтримує невеличке коло підгодованих латифундистів, що монополізували ціни на основні види сільгосппродукції, заволоділи ринками збуту, на які малому чи одноосібному товаровиробнику пробитися не під силу. Таку систему слід рубати під корінь. Всі, хто годується від землі, повинні бути в рівних умовах. Державна підтримка має реалізовуватися виключно шляхом гарантованих державних замовлень на вирощену і вироблену продукцію для всіх товаровиробників: крупних, середніх, одноосібних. Тоді буде мотивація до роботи, тоді буде й результат.
— Поверталася минулих вихідних з Іваничів до Луцька. Не бачила жодного бігборда з вашим портретом? — запитує читачка Надія Козак.
— Принципово не розвішую уздовж доріг своїх портретів, бо вважаю, що сьогодні доцільніше витрачати гроші не на вуличну рекламу, а на знедолених людей, інвалідів, воїнів української армії, сім’ї загиблих.