ЖІНКА, ЯКУ ПОКИНУЛА НЕМОВЛЯМ МАМА, ВИХОВАЛА 8 ДІТЕЙ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

ЖІНКА, ЯКУ ПОКИНУЛА НЕМОВЛЯМ МАМА, ВИХОВАЛА 8 ДІТЕЙ

Ніні Киричук було уже 18 років, коли вона вперше побачила жінку, яка її народила. Виявилось, що майже усі ці роки рідна мама жила за кілька кілометрів від неї…

Ніні Киричук було уже 18 років, коли вона вперше побачила жінку, яка її народила. Виявилось, що майже усі ці роки рідна мама жила за кілька кілометрів від неї…

НАЙВАЖЧИЙ У ЖИТТІ ЛИСТ
«Доброго дня, Федоро Михайлівно. Пише до вас дівчина, яку ви 18 років тому...» Ні, не так. Може, прямо: «Турбує вас ваша… донька». Букви. Слова. Сльози. Усе переплелося-перемішалося у цьому листі. Одна б вона такого листа не написала. А так їх четверо. Коли четверо вісімнадцятирічних дівчат разом складали цей лист, писали-переписували його по кілька разів. Поки на папері не залишилось розмитих чорнильних букв. Від сліз… «Мені вже вісімнадцять років. Навчаюсь я на швею – в Ковельському ПТУ… Мені нічого від вас не треба – вишліть мені лише свою фотографію, я хочу знати, схожа на вас чи ні…»
Колись Ніна уже пробувала писати такого листа – у 14 років. Після того, як батьки їй розповіли, що вона їм нерідна дочка. В сім’ї Володимира та Ольги Балясів із Рокитниці Володимир-Волинського району 10 років не було своїх дітей і вони вирішили удочерити собі дівчинку. Ніночці тоді був рік і дев’ять місяців...
Вперше болючі слова «а в тебе нерідна мама» вона почула в першому класі. Щось не поділила з подругою і та випалила їй ці слова у вічі. «Не слухай її, хіба може нерідна мама так тебе любити?», – заспокоювала Ніну, витираючи їй сльози, бабуся. Але у чотирнадцять років Ніна дізнається від батьків усю правду. І… ще більше їх полюбить. Відчує це, коли… розірве на шматки лист, який почне писати так званій рідній мамі. Хоча її адресу у Любомльському районі, яку повідомлять батьки, запам’ятає назавжди.
Знову до цього листа Ніна повернеться уже через кілька років. Коли розповість своїм подругам-студенткам, з якими винаймала квартиру, що її удочерили. Ті й намовлять Ніну розшукати рідну маму. Хоча б написати їй листа…
Через місяць Ніна отримала відповідь. На конверті стояла зворотна адреса – село Хотячів. У дівчини земля під ногами пішла обертом. «Це ж село за 7 кілометрів від нашої Рокитниці…»
БОГ ПОСЛАВ НІНІ ВОСЬМЕРО ДІТОК
– Збираємось тепер усі разом хіба що на весілля, – посміхається Ніна Володимирівна. – Минулого літа аж два справили…
У Ніни та Євгена Киричуків, які живуть у селі Лудин Володимир-Волинського району, – п’ятеро доньок та троє синів. Четверо з восьми дітей мають свої сім’ї. Найстаршому з чотирьох онуків Киричуків – вже одинадцять років, хоч наймолодший їхній син Віталій ходить тільки в перший клас.
– Діти – це святе, – каже Ніна Володимирівна. – І навіть коли я вже в доволі пізньому віці завагітніла Віталиком, твердо знала: буду народжувати. Гріх на душу я ніколи б не взяла. Ми з Євгеном планували спочатку тільки двоє дітей, а сталося так, що Бог нам дав восьмеро. І тепер ми щасливі, що у нас така велика сім’я!
Тож познайомитися з усіма Киричуками можна було тільки на фотографіях. А їх в сільській сім’ї виявилось… море!
– Багато людей – багато фотографій, – посміхнулась Ніна Володимирівна і почала хвалитись весільними фото своїх дітей…
Дійшла черга і до їхнього весілля. Тридцять років тому. Ніна і Євген. Молоді. Щасливі. Але найщасливішими на їхньому весіллі, каже, були її батьки. Односельчани не могли стримати сліз, коли вони благословляли молодят.
– А ту маму на весілля запросили?.. – запитуємо в Ніни Володимирівни.
Ніна Володимирівна Киричук – та сама Ніна, яку покинула немовлям мама у пологовому будинку.
ЗАПІЗНІЛЕ «ПРОБАЧ»
…У листі дитячим почерком було виведено: «Ніночко, пише тобі твоя рідна мама». Папір полетів з рук Ніни. Разом з ним випала фотографія ще доволі молодої жінки. Якби не фото, то може Ніна й не читала б далі цього листа. «Це ж скільки років жили поряд, а вона мене не шукала, материнське серце не відчувало, що її дитина десь поряд…» – була перша думка. Але фото…
Через кілька секунд Ніна роздивлятиметься цю фотографію і все повторюватиме: «Не схожа. Я зовсім не схожа на неї…»
Федору виховувала мачуха. Била за кожну провину. Тому дівчина тільки закінчила школу, поїхала на заробітки на Херсонщину. Стала зустрічатись там з хлопцем. Але він не захотів їхати на Волинь. А Федора, коли повернулась, зрозуміла, що… вагітна. Додому з дитиною вертатись не могла – «мачуха мені й так життя не давала, а за це убила б…». А куди подітись з немовлям, молода мама не знала, тому й залишила його в Луцьку, де і народжувала.
Через кілька років вийшла заміж. Чоловіку зізналась про те, що мала дитину. Він сказав, щоб забрати дівчинку з Будинку дитини. Але на той час її уже удочерили…
У Ніни є молодші брат і сестричка. Тому й написаний лист був дитячим почерком – мама диктувала доньці. Усі вони запрошують Ніну до себе у гості…
Ніна не поїхала. Приїхала сама мама.
– Просила пробачення. Я тоді нічого не відповіла, – каже Ніна Володимирівна.
«МАМОЮ ЇЇ Я ТАК І НЕ НАЗВАЛА»
– І на своє весілля через рік я її запросити не наважилась, – продовжує жінка. – А от брата із сестрою покликала. Уже з роками від людей я дізналась, що вона справді мене шукала. Але мамою її я так і не назвала. Мама в людини – одна. І вона у мене була, хоч мене і не народжувала… А мама, яка мене народила, стала хорошою матір’ю для моїх брата і сестри. І від невістки я не почула жодного лихого слова про неї. Вона навіть приїжджала і разом з моїми тепер уже покійними батьками колихала моїх дітей.
– Ви її любите?
– Напевне, якщо скажу, що люблю, це буде неправда. Але мені її шкода, особливо зараз, коли в неї таке погане здоров’я. Коли вона часто не впізнає навіть своїх домашніх, – зітхає Ніна Володимирівна. – Хоча мене під час останньої зустрічі впізнала…
Ніна Володимирівна у хороших стосунках із своїми братом і сестрою, яких знайшла у 18 років. Часто їздять одне до одного в гості. Її рідну маму, яка хворіє, зараз доглядає брат. І коли нещодавно Ніна Володимирівна заїхала до брата, невістка запитала маму:
– Ви знаєте, хто до вас приїхав?
Старенька не впізнала Ніну. І через якусь хвилину присутні вже говорили про інше. Як раптом…
– Раптом вона встає, підходить до мене, гладить по голові, цілує і починає шепотіти: «Це ти, пташечко моя, Ніночко…»
У Ніни Володимирівни в очах – сльози.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.
Фото авторів.
На фото: Ніна Киричук з наймолодшим сином Віталиком.