Влада має усвідомити: змусивши пересічних українців туго затягнути паски, вона просто не має іншого вибору, як втілити обіцяні зміни в життя...
Сумну посмішку викликала черга у продуктовому магазині, де у кожного покупця був фактично однаковий набір продуктів – лише тих, що продавались зі знижкою. Про те, що народ збіднів і став вимушено ощадливим, свідчить не тільки власна кишеня і магазинні спостереження, а й статистика – обороти роздрібної торгівлі у січні цього року впали більш як на 20 відсотків у порівнянні із січнем 14-го! Тим часом у тій таки черзі люди завзято обговорювали доцільність встановлення у квартирі газового лічильника. Теж дуже гаряча тема, зважаючи на астрономічне подорожчання тарифів на комунальні послуги...
Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Високі ціни та тарифи – оце, власне, поки що всі «реформи», які відчули українці. Якщо цим новітнє покращення і обмежиться, то незабаром слово «реформа» стане непристойним і ним почнуть лякати дітей. Не хочеться додавати голосу в хор тих, хто кричить, що «все пропало», але влада має усвідомити: змусивши пересічних українців туго затягнути паски, вона просто не має іншого вибору, як втілити обіцяні зміни в життя. Люди повинні розуміти, заради чого ця аж занадто шокова терапія. Бо що буде в іншому випадку, й уявляти не хочеться. Тим паче, про це поспішить красиво розповісти російська пропаганда. Звісно, на все потрібен час. Поляки позитивні зрушення теж не одразу відчули. Але рік (а не 100 днів, як на цьому наголошує прем’єр Арсеній Яценюк) – цілком достатній термін, щоб бодай щось конкретне пред’явити народу – так, аби це можна було побачити, як нові цифри у квитанціях за квартплату. Аж цікаво, що запише собі влада в плюси, коли незабаром почне звітувати у річницю своєї діяльності… Що ж не дає Україні змінюватись швидше ? По-перше, опір старої системи. Щоб його подолати, потрібна, так би мовити, «група» товаришів із самого верху, які із залізним завзяттям будуть гнути потрібну країні лінію. Тобто славнозвісна політична воля. Такі люди є і в парламенті, і в уряді, і в команді Президента. Але складається враження, що діють вони не як один кулак, а хаотично. До того ж дуже помітні й ті, хто тихо саботує та забалакує потрібні ініціативи, чи просто є випадковими персонажами у владі. Як от «майданівський» і вже, на щастя, колишній Генпрокурор Олег Махніцький. Пригадуєте, як він, сівши у своє крісло, одразу побіг отримувати нагороду від одіозного Сергія Ківалова на прізвисько Підрахуй?! На жаль, він не один такий, і цих людей суспільству доводиться просто-таки витискати з їхніх крісел. Добре, що хоч частково це вдається. Завжди, зізнатись, насторожують можновладці із шапкозакидальними замашками. Колись екс-міністр оборони Валерій Гелетей обіцяв парад у звільненому Севастополі, а тепер он міністр аграрної політики Олексій Павленко обіцяє через три роки майже удвічі збільшити врожай зернових до 100 мільйонів тонн, хоч селяни не впевнені, що зможуть посіяти навіть цього року... По-друге, хоч українці у своїй масі і бурчать, що нічого не змінюється, але часто самі воліють жити за принципом «Я – за колгосп, але не в моєму селі». Тобто, хай зміни стосуються когось іншого, а я вже якось дам собі раду, не вперше, аби не чіпали. Звідси, певно, і страшенна недовіра людей до різних реформаторських ініціатив, мовляв, все одно обдурять. Що позитивом теж аж ніяк не є. Попри те, 33 відсотки населення України все ще готові якийсь час терпіти заради реформ, а 10% згодні це робити скільки завгодно. Взагалі не вірять в успіх також чимало – 19 процентів опитаних Центром Разумкова. Водночас у демонстраціях, якщо вони відбудуться, готові взяти участь 22 % людей. Влада, до речі, цього боїться і говорить про це вголос. Боїться масового протесту, який з допомогою провокаторів з Кремля може перетворитись на погроми. Гадаю, що страхи даремні. Не треба недооцінювати свій народ, він уже довів свою зрілість на Майдані. Не хотілося б іншого: якщо народ на майданах все ж скаже, що він більше не хоче терпіти, це означатиме не його готовність до бунтів чи ще чогось такого, а те, що люди втратили надію. І ось це найгірше, що може бути. Бо не шин палаючих треба боятись владі, а дискредитування ідей, заради яких сотні найкращих поклали свої голови.
