Так ніхто не кохав
ЛУГАНЧАНКА ІЗ ОКУПОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА ВОЛИНСЬКОГО ХЛОПЦЯ
Кохання Дарини Чебан із міста Лутугине Луганської області і Богдана Новосада із села Сільце Горохівського району – наче символ єдиної України (на фото)...
Дарина Чебан — із міста Лутугине Луганської області, що нині під окупацією. Тепер вона волинянка: нещодавно вийшла заміж за Богдана Новосада із села Сільце Горохівського району, і став для неї рідним наш край
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України
ПРИЇХАЛА НА ВОЛИНЬ НА ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ, А ЗУСТРІЛА ТУТ СВОЮ ДОЛЮ
Ця історія почалася ще торік у червні. Друг Даринки Віталій брав за дружину дівчину з Горохова на ім’я Неля. Неля приїжджала на Луганщину з християнською групою — тоді й познайомилася з Віталієм. Хлопець згодом був на Волині у свого друга, і вони знову зустрілися. Скоро запропонував їй руку і серце.
— Ми з мамою і ще сім’я Сєвєріних із Лутугиного були запрошені на весілля, — розповідає Даринка. — Я ніколи не була до цього в Західній Україні, тож думала пожити тут декілька тижнів (працювала в школі і мала влітку відпустку)… Але на Сході України почалися такі події, що повертатися додому вже не було як.
Сподівалися вимушені переселенці, що за літо ситуація зміниться, настане спокійніше життя — і у вересні можна буде їхати на Луганщину, але бойове протистояння, навпаки, посилювалось.
— Якось з тиждень, — пригадує молода жінка, — коли не було ніякого зв’язку (ні в інтернеті, ні по телефону), у нас із мамою було передчуття, що там, в Лутугиному, щось відбувається недобре. І згодом дізналися, що саме в цей час у нашому місті були бойові дії: на нашій вулиці багато будинків погоріло. Наша хата, слава Богу, вціліла, усі живі–здорові. Мама сказала: «Доцю, залишайся тут, бо куди їхати. З роботою все одно вдома нічого не вийде». А сама повернулася в Лутугине, бо ж там її чоловік, старенькі батьки, як їх покинеш?!
Тож Даринка залишилася в Горохові. З документів мала лише паспорт — ні диплома, ні трудової книжки не було при ній. І все ж пішла наприкінці літа в районне управління освіти. Зібрали там нараду, на якій було і керівництво Горохова, соцзабезу: вирішували, брати чи не брати луганчанку на роботу. Виручила комп’ютерна база даних, куди занесені всі вчителі, які працюють у школах України. І Даринку за цією базою даних знайшли. Це вже було хоч якесь підтвердження, що вона вчителька початкових класів і може працювати з дітьми. Так дівчина потрапила на роботу в дитячий садок Горохова «Казка».
І з житлом питання вирішилося. Дали їй кімнату в гуртожитку, поселилася в одному блоці із земляками — Іриною Сєвєріною та її дочкою. Одне слово, все складалося напрочуд вдало: є де жити, є робота, батьки могли бути спокійні, що дочка на чужині не пропаде. Правда, ні сама Даринка, ні її рідні, мабуть, не думали, що зовсім скоро дівчина зустріне на Волині своє кохання.
Познайомилися вони з Богданом 10 серпня. Даринка добре запам’ятала цей день — тоді в числі віруючих поїхала на молодіжне зібрання у Галичани. Була вона з Любою Вовняр, з якою встигла подружитися. Виявилося, що це двоюрідна сестра Богдана. Люба й познайомила їх.
Познайомилися молоді люди і роз’їхалися. Але це вже біля них їхня доля ходила.
«ПРОСТО ХОРОША ДІВЧИНА» СТАЛА НАРЕЧЕНОЮ
Наступного дня після зібрання в Галичанах Даринка побачила Богдана на вулиці Горохова. Власне, помітила, що якийсь хлопець махає їй рукою. Але, як зараз каже, з її боку тоді був «нуль емоцій». Не сподівалася зустріти нового знайомого, тому навіть і не впізнала. А ще через декілька днів Богдан із товаришем приїхав у гості до своєї двоюрідної сестри Люби. Була там і Даринка.
— Якщо відверто, — каже вона, — то спочатку у мене не було до Богдана ані найменшої симпатії — щось у характері хлопця навіть відштовхувало. Ми побували разом на природі, приготували шашлики, поспілкувалися. Богдан часто телефонував. Але ще й тоді, здається, ніяких почуттів не було.
Навпаки, Даринка подумки запитувала саму себе: «І що тому хлопцеві треба, чого він мені дзвонить?». Тобто кохання з першого погляду з боку Даринки не було. Як і в Богдана. Він розповідав їй згодом, що після знайомства думав: «Ну, хороша дівчина, з якою можна просто поспілкуватися». А чогось серйозного не було в голові. Коли хлопці казали, що це ж, певно, незвичайне знайомство у нього, то ще й заперечував: мовляв, нічого в нас нема і не буде. Може, тому так вважав, що Даринка на три роки старша за нього. Тільки ж товариші почали зауважувати, що щось «не те». Уже не в їхній компанії Богдан, не з ними вечорами їздить до дівчат, а пропадає у Даринки.
— Ми гуляли вулицями Горохова, — пригадує моя співбесідниця. — Спілкувалися спочатку як друзі. І ось
23 серпня у мене день народження. Богдан зателефонував і запитав, як я планую відзначати іменини, хто буде з гостей. І незручно було не запросити його. Бо ж, думаю, він так відверто набивається в гості. Запросила. Хоч, якщо чесно, то думала, що не прийде, а Богдан прийшов.
А вирішальним у їхніх стосунках став ось цей момент. Даринка якось захворіла. Лежала у своїй кімнаті з високою температурою. Богдан зателефонував, розпитав, де вона і що з нею. А дізнавшись про недугу, відразу приїхав, привіз фрукти. Даринка, як сьогодні каже, завжди була переконана, що для того, аби сподобатися хлопцеві, треба бути у формі — марафет відповідний навести. А тут — ліжко, халат, без зачіски й макіяжу… А Богдан саме у цей момент, як виявиться згодом, зрозумів, що готовий прийняти дівчину такою, яка вона є. Серце йокнуло саме тоді, коли побачив її без будь–яких прикрас.
23 листопада Богдан запропонував Даринці вийти за нього заміж. Це було настільки неочікувано, що дівчина не приховувала цього: «Богдане, ефект несподіванки вдався».
— Не буду лукавити: думка у мене була, що тут, на Волині, на новому місці, може, й заміж вийду, — каже Даринка. — Але не гадала, що все станеться так швидко. Бог якось так скерував, що ще й року не минуло, як я потрапила у Горохів, а вже чоловік у мене є.
28 листопада Даринка вперше поїхала до Богдана у Сільце. Йому тоді виповнився 21 рік. Таких гостей з числа молоді назбиралося чоловік десять. Тож того дня Даринці не було особливої уваги. Прийшли, привіталися, Богдан представив: «Це моя майбутня дружина Даринка». Чмокнув у щічку — і на цьому все. Але вже наступної неділі він попросив дівчину, щоб приїхала до нього сама. Ось тоді вона ближче познайомилася з батьками майбутнього чоловіка, поспілкувалася з ними.
І почалася підготовка до весілля. Спочатку були, звичайно, заручини. Припали вони на новорічні свята. Батьки Даринчині приїхали з Лутугиного. Разом обговорили усі деталі весілля. До речі, приблизно у той же час сестра Богдана повідомила батькам: «Мамо і тату, Тарас кличе мене заміж — буде весілля». Ще більше додалося переживань, бо це ж весілля! А якщо їх два?!
— Бог так улаштував, — розповідає Даринка, — що все добре склалося.
26 квітня сестра Богданова вийшла заміж, а 17 травня ми побралися.
НАЙДОРОЖЧИЙ ПОДАРУНОК — ПРИЇЗД МАТЕРІ З ОКУПОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ
Ми з Даринкою зустрілися через тиждень після одруження. Розпитую молоду жінку, як батьки зустріли звістку про те, що дочка на Волині заміж виходить.
— У нас із мамою дуже теплі стосунки, — чую у відповідь. — Вона для мене найкраща подруга. Я завжди можу їй розповісти усе, що мене хвилює, цікавить… І, звичайно, те, що ми в розлуці — вона на Луганщині, я на Волині, — означає, що зв’язок між нами якоюсь мірою буде обриватися. Такого спілкування, як раніше, не буде. Я витягла з мами слово, що вона на весіллі ні в якому разі не буде плакати. Мама трималася, хоч я бачила, що клубок підкочувався до горла і сльози душили. Цим сльозам вона дала волю вже тоді, коли батьки вітали нас за весільним столом, поради давали, настанови.
Даринка найперше згадує слова Богданового батька: «Дітки, бійтеся першої сварки». Ці мудрі слова молодята запам’ятають, бо ж ясно: якщо перший раз посваришся, то вже стирається якась межа і далі перепалки не страшні.
— Моя мама, — пригадує Даринка, — говорила нам із Богданом, щоб ми трималися одне одного, поступалися, а головне — щоб любов берегли. А ще мама нагадала мені, що тепер я в ролі невістки, що у мене є ще одні тато і мама, яких я маю любити, шанувати, бо це люди, які дали життя моєму чоловікові.
Цих маминих слів Даринка могла не почути у день свого весілля, бо спочатку все складалося так, що вона не могла приїхати на Волинь. Батьки Даринки за кілька днів зібралися в дорогу, але їх не пропустили на блокпосту, бо перепустки не мали. Змушені були повернутися. Мама телефонує: «Доцю, нас не пустили, на весіллі ми не будемо».
— Я тут плачу, — розповідає Даринка. — Ми молимося з Богданом і сподіваємося, що все-таки знайдеться вихід. Дізналися через інтернет про рейс із Лутугиного на Дніпропетровськ. Зібралася в дорогу вже лише мама (чоловікам значно важче проїхати через блокпост). І ось мама прибула на той підказаний нами рейс. Але білетів уже не було. Вона мені нічого не сказала, коли ми їй телефонували, і їхала на приставному місці. А це приставне місце — це її чемодан, який поставила між рядами крісел і просиділа на ньому 12 годин. Але, слава Богу, добралася до Дніпропетровська, а звідти уже — на Київ і до нас. Це найбільший подарунок, який міг бути у той день. Коли ми готувалися до весілля, то, ясно, траплялися якісь заковики. Так завжди буває. Я казала Богданові: «Для мене не важливо, яка в нас за спиною стоятиме сцена, коли не буде поряд мами». Пріоритети помінялися, і вже було важливіше, щоб на весіллі була найрідніша людина. Уявляю, як би я почувалася в той день, коли б мамі не вдалося приїхати, і яким був би цей день для мами…
Ми говорили про Лутугине, про те, як непросто бути в розлуці з рідним містом, та ще й знати, яка там складна ситуація. До речі, Даринка розмовляла українською мовою, і лише окремі слова свідчили, що з дитинства звичніша для неї — російська.
— Я люблю своє місто, мене туди тягне, — каже молода жінка. — І коли в інтернеті дивлюся якийсь сюжет про події в Лутугиному, де я виросла, коли бачу, що на знайомій вулиці і хат нема, то це дуже боляче. Витісняю цей біль своїм оптимізмом: «Усе буде добре!».
Хочеться Даринці поїхати в гості на Луганщину, хоч «жити там, то вже ні, бо чоловік тут». Мріє, щоб старенька бабуся побачила її Богдана, бо ж не раз говорила їй: «Внученько, коли ж ти заміж вийдеш? Хоч би перед смертю знати, що ти маєш сім’ю, — спокійніше помирала б».
— Зараз я розумію, що це нереально, аби ми поїхали в Лутугине, — розмірковує Даринка. — Богдана просто не пропустять, не варто й ризикувати. Але я обов’язково покажу йому той край, де народилася і виросла…
У словах молодої жінки — вдячність коханому чоловікові, який, як уже переконалася, в будь–якій ситуації підтримає її. n
На фото: Богдан і Дарина одружились у травні, не злякавшись, що будуть «маятись»
все життя. Бо не у забобони вірять, а у своє кохання.
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України
ПРИЇХАЛА НА ВОЛИНЬ НА ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ, А ЗУСТРІЛА ТУТ СВОЮ ДОЛЮ
Ця історія почалася ще торік у червні. Друг Даринки Віталій брав за дружину дівчину з Горохова на ім’я Неля. Неля приїжджала на Луганщину з християнською групою — тоді й познайомилася з Віталієм. Хлопець згодом був на Волині у свого друга, і вони знову зустрілися. Скоро запропонував їй руку і серце.
— Ми з мамою і ще сім’я Сєвєріних із Лутугиного були запрошені на весілля, — розповідає Даринка. — Я ніколи не була до цього в Західній Україні, тож думала пожити тут декілька тижнів (працювала в школі і мала влітку відпустку)… Але на Сході України почалися такі події, що повертатися додому вже не було як.
Сподівалися вимушені переселенці, що за літо ситуація зміниться, настане спокійніше життя — і у вересні можна буде їхати на Луганщину, але бойове протистояння, навпаки, посилювалось.
— Якось з тиждень, — пригадує молода жінка, — коли не було ніякого зв’язку (ні в інтернеті, ні по телефону), у нас із мамою було передчуття, що там, в Лутугиному, щось відбувається недобре. І згодом дізналися, що саме в цей час у нашому місті були бойові дії: на нашій вулиці багато будинків погоріло. Наша хата, слава Богу, вціліла, усі живі–здорові. Мама сказала: «Доцю, залишайся тут, бо куди їхати. З роботою все одно вдома нічого не вийде». А сама повернулася в Лутугине, бо ж там її чоловік, старенькі батьки, як їх покинеш?!
Тож Даринка залишилася в Горохові. З документів мала лише паспорт — ні диплома, ні трудової книжки не було при ній. І все ж пішла наприкінці літа в районне управління освіти. Зібрали там нараду, на якій було і керівництво Горохова, соцзабезу: вирішували, брати чи не брати луганчанку на роботу. Виручила комп’ютерна база даних, куди занесені всі вчителі, які працюють у школах України. І Даринку за цією базою даних знайшли. Це вже було хоч якесь підтвердження, що вона вчителька початкових класів і може працювати з дітьми. Так дівчина потрапила на роботу в дитячий садок Горохова «Казка».
І з житлом питання вирішилося. Дали їй кімнату в гуртожитку, поселилася в одному блоці із земляками — Іриною Сєвєріною та її дочкою. Одне слово, все складалося напрочуд вдало: є де жити, є робота, батьки могли бути спокійні, що дочка на чужині не пропаде. Правда, ні сама Даринка, ні її рідні, мабуть, не думали, що зовсім скоро дівчина зустріне на Волині своє кохання.
Познайомилися вони з Богданом 10 серпня. Даринка добре запам’ятала цей день — тоді в числі віруючих поїхала на молодіжне зібрання у Галичани. Була вона з Любою Вовняр, з якою встигла подружитися. Виявилося, що це двоюрідна сестра Богдана. Люба й познайомила їх.
Познайомилися молоді люди і роз’їхалися. Але це вже біля них їхня доля ходила.
«ПРОСТО ХОРОША ДІВЧИНА» СТАЛА НАРЕЧЕНОЮ
Наступного дня після зібрання в Галичанах Даринка побачила Богдана на вулиці Горохова. Власне, помітила, що якийсь хлопець махає їй рукою. Але, як зараз каже, з її боку тоді був «нуль емоцій». Не сподівалася зустріти нового знайомого, тому навіть і не впізнала. А ще через декілька днів Богдан із товаришем приїхав у гості до своєї двоюрідної сестри Люби. Була там і Даринка.
— Якщо відверто, — каже вона, — то спочатку у мене не було до Богдана ані найменшої симпатії — щось у характері хлопця навіть відштовхувало. Ми побували разом на природі, приготували шашлики, поспілкувалися. Богдан часто телефонував. Але ще й тоді, здається, ніяких почуттів не було.
Навпаки, Даринка подумки запитувала саму себе: «І що тому хлопцеві треба, чого він мені дзвонить?». Тобто кохання з першого погляду з боку Даринки не було. Як і в Богдана. Він розповідав їй згодом, що після знайомства думав: «Ну, хороша дівчина, з якою можна просто поспілкуватися». А чогось серйозного не було в голові. Коли хлопці казали, що це ж, певно, незвичайне знайомство у нього, то ще й заперечував: мовляв, нічого в нас нема і не буде. Може, тому так вважав, що Даринка на три роки старша за нього. Тільки ж товариші почали зауважувати, що щось «не те». Уже не в їхній компанії Богдан, не з ними вечорами їздить до дівчат, а пропадає у Даринки.
— Ми гуляли вулицями Горохова, — пригадує моя співбесідниця. — Спілкувалися спочатку як друзі. І ось
23 серпня у мене день народження. Богдан зателефонував і запитав, як я планую відзначати іменини, хто буде з гостей. І незручно було не запросити його. Бо ж, думаю, він так відверто набивається в гості. Запросила. Хоч, якщо чесно, то думала, що не прийде, а Богдан прийшов.
А вирішальним у їхніх стосунках став ось цей момент. Даринка якось захворіла. Лежала у своїй кімнаті з високою температурою. Богдан зателефонував, розпитав, де вона і що з нею. А дізнавшись про недугу, відразу приїхав, привіз фрукти. Даринка, як сьогодні каже, завжди була переконана, що для того, аби сподобатися хлопцеві, треба бути у формі — марафет відповідний навести. А тут — ліжко, халат, без зачіски й макіяжу… А Богдан саме у цей момент, як виявиться згодом, зрозумів, що готовий прийняти дівчину такою, яка вона є. Серце йокнуло саме тоді, коли побачив її без будь–яких прикрас.
23 листопада Богдан запропонував Даринці вийти за нього заміж. Це було настільки неочікувано, що дівчина не приховувала цього: «Богдане, ефект несподіванки вдався».
— Не буду лукавити: думка у мене була, що тут, на Волині, на новому місці, може, й заміж вийду, — каже Даринка. — Але не гадала, що все станеться так швидко. Бог якось так скерував, що ще й року не минуло, як я потрапила у Горохів, а вже чоловік у мене є.
28 листопада Даринка вперше поїхала до Богдана у Сільце. Йому тоді виповнився 21 рік. Таких гостей з числа молоді назбиралося чоловік десять. Тож того дня Даринці не було особливої уваги. Прийшли, привіталися, Богдан представив: «Це моя майбутня дружина Даринка». Чмокнув у щічку — і на цьому все. Але вже наступної неділі він попросив дівчину, щоб приїхала до нього сама. Ось тоді вона ближче познайомилася з батьками майбутнього чоловіка, поспілкувалася з ними.
І почалася підготовка до весілля. Спочатку були, звичайно, заручини. Припали вони на новорічні свята. Батьки Даринчині приїхали з Лутугиного. Разом обговорили усі деталі весілля. До речі, приблизно у той же час сестра Богдана повідомила батькам: «Мамо і тату, Тарас кличе мене заміж — буде весілля». Ще більше додалося переживань, бо це ж весілля! А якщо їх два?!
— Бог так улаштував, — розповідає Даринка, — що все добре склалося.
26 квітня сестра Богданова вийшла заміж, а 17 травня ми побралися.
НАЙДОРОЖЧИЙ ПОДАРУНОК — ПРИЇЗД МАТЕРІ З ОКУПОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ
Ми з Даринкою зустрілися через тиждень після одруження. Розпитую молоду жінку, як батьки зустріли звістку про те, що дочка на Волині заміж виходить.
— У нас із мамою дуже теплі стосунки, — чую у відповідь. — Вона для мене найкраща подруга. Я завжди можу їй розповісти усе, що мене хвилює, цікавить… І, звичайно, те, що ми в розлуці — вона на Луганщині, я на Волині, — означає, що зв’язок між нами якоюсь мірою буде обриватися. Такого спілкування, як раніше, не буде. Я витягла з мами слово, що вона на весіллі ні в якому разі не буде плакати. Мама трималася, хоч я бачила, що клубок підкочувався до горла і сльози душили. Цим сльозам вона дала волю вже тоді, коли батьки вітали нас за весільним столом, поради давали, настанови.
Даринка найперше згадує слова Богданового батька: «Дітки, бійтеся першої сварки». Ці мудрі слова молодята запам’ятають, бо ж ясно: якщо перший раз посваришся, то вже стирається якась межа і далі перепалки не страшні.
— Моя мама, — пригадує Даринка, — говорила нам із Богданом, щоб ми трималися одне одного, поступалися, а головне — щоб любов берегли. А ще мама нагадала мені, що тепер я в ролі невістки, що у мене є ще одні тато і мама, яких я маю любити, шанувати, бо це люди, які дали життя моєму чоловікові.
Цих маминих слів Даринка могла не почути у день свого весілля, бо спочатку все складалося так, що вона не могла приїхати на Волинь. Батьки Даринки за кілька днів зібралися в дорогу, але їх не пропустили на блокпосту, бо перепустки не мали. Змушені були повернутися. Мама телефонує: «Доцю, нас не пустили, на весіллі ми не будемо».
— Я тут плачу, — розповідає Даринка. — Ми молимося з Богданом і сподіваємося, що все-таки знайдеться вихід. Дізналися через інтернет про рейс із Лутугиного на Дніпропетровськ. Зібралася в дорогу вже лише мама (чоловікам значно важче проїхати через блокпост). І ось мама прибула на той підказаний нами рейс. Але білетів уже не було. Вона мені нічого не сказала, коли ми їй телефонували, і їхала на приставному місці. А це приставне місце — це її чемодан, який поставила між рядами крісел і просиділа на ньому 12 годин. Але, слава Богу, добралася до Дніпропетровська, а звідти уже — на Київ і до нас. Це найбільший подарунок, який міг бути у той день. Коли ми готувалися до весілля, то, ясно, траплялися якісь заковики. Так завжди буває. Я казала Богданові: «Для мене не важливо, яка в нас за спиною стоятиме сцена, коли не буде поряд мами». Пріоритети помінялися, і вже було важливіше, щоб на весіллі була найрідніша людина. Уявляю, як би я почувалася в той день, коли б мамі не вдалося приїхати, і яким був би цей день для мами…
Ми говорили про Лутугине, про те, як непросто бути в розлуці з рідним містом, та ще й знати, яка там складна ситуація. До речі, Даринка розмовляла українською мовою, і лише окремі слова свідчили, що з дитинства звичніша для неї — російська.
— Я люблю своє місто, мене туди тягне, — каже молода жінка. — І коли в інтернеті дивлюся якийсь сюжет про події в Лутугиному, де я виросла, коли бачу, що на знайомій вулиці і хат нема, то це дуже боляче. Витісняю цей біль своїм оптимізмом: «Усе буде добре!».
Хочеться Даринці поїхати в гості на Луганщину, хоч «жити там, то вже ні, бо чоловік тут». Мріє, щоб старенька бабуся побачила її Богдана, бо ж не раз говорила їй: «Внученько, коли ж ти заміж вийдеш? Хоч би перед смертю знати, що ти маєш сім’ю, — спокійніше помирала б».
— Зараз я розумію, що це нереально, аби ми поїхали в Лутугине, — розмірковує Даринка. — Богдана просто не пропустять, не варто й ризикувати. Але я обов’язково покажу йому той край, де народилася і виросла…
У словах молодої жінки — вдячність коханому чоловікові, який, як уже переконалася, в будь–якій ситуації підтримає її. n
На фото: Богдан і Дарина одружились у травні, не злякавшись, що будуть «маятись»
все життя. Бо не у забобони вірять, а у своє кохання.