Лучанин Віталій Ткачук – незрячий з дитинства. Але це не завадило йому здобути дві вищі освіти, знайти своє кохання, одружитися і займатися громадською роботою...
Лучанин Віталій Ткачук – незрячий з дитинства. Але це не завадило йому здобути дві вищі освіти, знайти своє кохання, одружитися і займатися громадською роботою
Євгенія СОМОВА
СВОЇХ УЧНІВ УПІЗНАЄ ЗА КРОКАМИ І ГОЛОСАМИ Віталій Васильович працює у Крупівському навчально-реабілітаційному центрі для дітей із вадами зору. У колективі він єдиний незрячий педагог. Проте особливим себе не вважає і не вимагає від керівництва якихось поблажок. Не любить, коли його жаліють. Ще з дитинства завжди намагався доводити, що такий, як усі. Так, він не бачить, але в нього є руки, ноги і мізки працюють не гірше, ніж у зрячих. Віталій може усе, що й вони, а часом і більше. Молодий учитель викладає історію та християнську етику. Його уроки діти люблять, бо педагог намагається подавати не лише інформацію, викладену в підручнику, а ще й розповідати щось нове, прочитане в інтернеті. І, що найбільше цінують учні, – завжди об’єктивний і ставиться до них, як до дорослих, поважає особистість кожного. Чи пустують діти на його уроках, користуючись тим, що вчитель не бачить? – Усе буває, – зізнається. – Не були б то діти. Але в класі є мої очі – завжди присутній асистент, який реагує на шум. Та й я добре чую, можу ідентифікувати голоси. Своїх учнів він упізнає не лише за ними, а й за кроками. У нього, як і в кожного вчителя, є свої улюбленці – діти, які хочуть знати більше й глибше його предмет. Із такими готовий працювати і в позаурочний час. Для навчання у Крупівському центрі є всі умови. Тут і відповідне освітлення, і технічне оснащення, й аудіокниги. Нині учні можуть користуватися і спеціальними смартфонами зі звуковими програмами, щоб отримати необхідну інформацію. До того ж мають змогу часто бувати вдома і не відчувають себе відірваними від сім’ї. А він, коли навчався у Львівській спецшколі-інтернаті, приїздив додому лише на канікули. Згадуючи шкільні роки, Віталій бачить зарюмсаного шестирічного хлопчину, який довгими зимовими вечорами тиняється коридорами, а у вихідні прислухається до голосів: а раптом почує голос неньки... Попри труднощі адаптації до життя у спецшколі він вдячний їй, бо ж стала школою життя. Тут хлопець навчився не лише читати-писати, а й давати собі раду, відстоювати свою гідність, власне «я». Йому легше давалися гуманітарні предмети. Тож і вирішив вступати на факультет політології Львівського національного університету імені Івана Франка. Вчитися незрячому студентові було нелегко. Це зараз техніка пішла вперед і можна записувати лекцію на диктофон, користуватися комп’ютером, телефоном із озвученням. У його студентські роки про це можна було хіба що мріяти. Лекції записував на касетний диктофон, що якимось дивом «дістала» тітка, або виколював шрифтом Брайля. Однокурсникам спершу було незвично бачити, як він протискує у спеціальному зошиті дірочки, занотовуючи почуту лекцію. Віталій був єдиним на курсі незрячим студентом. Та білою вороною себе не почував. Завдяки своїй комунікабельності мав чимало друзів. А оскільки жив у гуртожитку, то проблем із доїздом до університету не було. Завжди знаходив попутників.
«ОБДІЛЕНИМ СЕБЕ НЕ ВВАЖАЮ» Усі дороги ведуть до УТОСу, любить говорити Юрій Прокопович Симончук, керівник Волинської обласної організації Українського товариства сліпих. – І він має рацію, – каже Віталій. – Знайти роботу незрячій людині складно. Навіть якщо у тебе дві вищі освіти. Працедавці бояться брати нас на роботу через стереотипи, які склалися. Вважають, не справиться інвалід з обов’язками. А в мене після закінчення вишу була ще й підвищена самооцінка. Я ж бачив себе політологом, аналітиком у якійсь партії. Думав, на роботу мене візьмуть без проблем. Але довелося опуститися з небес на землю, йти працювати на неповну ставку в УТОС. Там не склалося. Розрахувався. І знову пошук роботи і тихий відчай. Але опустити руки не дав Богдан Мойса, який керував обласним відділенням Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Генерація успішної дії», запропонував працювати разом. Мовляв, будеш серед людей, здобудеш досвід громадської роботи – у житті згодиться. Працюючи в організації, Віталій відкрив у собі риси, про які й не здогадувався. Виявилося, він може згуртувати людей, бути наполегливим і принциповим, відстоюючи права інвалідів. До того ж робота з молоддю йому подобалася. Тож, коли у Крупі відкрився спеціалізований заклад для дітей із вадами зору і йому запропонували вакансію вчителя, – був на сьомому небі від щастя. Працюючи у школі, Віталій не покидає й громадської роботи. Він – голова обласного осередку молодіжної громадської організації інвалідів із вадами зору «Генерація успішної дії». До роботи залучає і своїх учнів. Разом із Волинською держтелерадіокомпанією реалізовують проект із озвучення персонажів книги поета Йосипа Струцюка «Пригоди за будь-якої погоди». Його учні начитують текст. Із учителем ходили й по організаціях та установах колядувати. Зароблені кошти використали для придбання брайлівських дисплея та ноутбука. А півроку тому Віталій почав носитися з ідеєю видати молитовник азбукою Брайля. – Волинська обласна організація УТОС уже видала такий з молитвами старослов’янською мовою. Але не кожному вона зрозуміла, – розмірковує мій співрозмовник. – Тож ми вирішили видрукувати ще й українською. Нас підтримала церква Київського патріархату. Члени громадської організації самотужки зібрали кошти і на видання п’яти томів книги про пригоди Гаррі Поттера шрифтом Брайля. Активно відстоюють законні права людей з інвалідністю. Зокрема, на доступність інфраструктури. Для незрячих це архіважливо. Адже припарковані на тротуарах автомобілі, занадто високі східці, відсутність озвучення на пішохідних переходах і номерів маршрутів громадського транспорту дуже ускладнюють їм життя. Віталій може розказати не одну кумедну історію про дорогу до роботи, бо ж не раз доводилося то зі стовпом «поцілуватися», то з припаркованою не за правилами машиною. – Найбільша проблема – озвучення номерів маршрутів і напрямку руху у громадському транспорті, – каже Віталій Ткачук. – Нарешті добилися. Встановили системи озвучення. Але думаєте – працюють? Водії маршруток відключають, а якщо й вмикають, то так, що нечутно. Я про це говорив під час представлення переможців конкурсу громадських ініціатив у міськраді. Обурило мене і те, що свої законні права нам доводиться виборювати. Дякувати Богу, виграли конкурс, оголошений міськрадою. А якби не виграли? Тим часом у Рівному без усяких конкурсів обладнали тролейбуси зовнішнім і внутрішнім оповіщенням. Віталій переконаний, що має бути солідарність влади і громадськості при вирішенні проблем людей із вадами зору. Тим більше, що серед них є багато таких, що не потребують фінансових затрат. Розмовляючи з ним, бачила перед собою не страждальця, а переможця долі, людину, котра попри вади, зуміла реалізувати свої амбіції. Цей молодий чоловік не робить трагедії зі своєї сліпоти. – Якби бачив, – зізнався, – то, напевне, і половини того не зробив би, що зробив зараз. Я не ображаюся на долю і не вважаю себе обділеним. Живу повноцінним життям. У мене є улюблена робота, друзі, турботлива дружина. І на підтвердження його слів обізвався телефон. Дружина Оля непокоїлася, де затримався чоловік.
На фото: Із дружиною-одеситкою познайомився в соціальних мережах. Фото з сімейного альбому.
