Армія рогатих і бородатих розуміє лучанку Олену Пахолюк із півслова (на фото)...
Армія рогатих і бородатих розуміє лучанку Олену Пахолюк із півслова (на фото)
Євгенія СОМОВА
—Ти ж моя дівчинко, — каже жінка, і красуня Білянка, голосно бекаючи, тягнеться до неї, щоб почухала за вушком. До цих милих створінь в Олени Семенівни особливе ставлення. Вони для неї, наче діти чи подруги. Їх називає дівчатками, красунями, розмовляє з ними. І тварини розуміють її. Відгукуються на свої імена, ходять за нею, наче загіпнотизовані. — Кози — розумні, горді й незалежні створіння, — каже моя співрозмовниця. — Вони впізнають господаря по голосу, дуже добре відчувають ставлення до себе. Якщо гарно поводитися з ними, то слухняні й спокійні. У пані Олени ці милі створіння суперслухняні. Скаже: «Стійте», — стоять. «Поверніться направо», — виконують команду. — Якось погнала пасти своє стадо разом із знайомою, — пригадує. — Я попереду, вона — за мною. Тягне свою козу на шнурку. Та опирається. Пройде декілька метрів — зупиняється. «Олено Семенівно, — гукає, — зачекайте, бо знову та зараза не хоче йти». Кажу козам: «Стійте». Зупинилися. Отак і йдемо. А біля моста на лузі сиділа компанія. Чую, хтось каже: «Ота перша жінка, певне, відьма, бо ж бачите, як її кози слухаються. Сказала станьте — стоять. А ота друга, бідна, і тягне, і б’є, а худобина все одно не йде». Олена Пахолюк займається козами вже понад 30 років. Розводити їх учительку математики змусила біда. Захворіла мама. Лежала після інсульту паралізована, не говорила. Сусідка порадила давати їй козяче молоко. Мовляв, дуже помічне. Олена Семенівна, порадившись із чоловіком, купила кізку. Не дуже молочну, бо ж вона, міська жителька, на той час не розбиралася у породах кіз, не знала, скільки може дати молока куплена нею «маленька корівка». Тварина була сумирною і припала їй до душі. Особливо полюбили її діти. Та й молоко давала смачне і без запаху. За порадою тієї ж сусідки лікувала маму і кропивою — рвала свіжу і шмагала по ногах, щоб відновити чутливість. Через два тижні старенька жінка, яку медики вважали невиліковною, стала підніматися, сидіти в ліжку. З часом і мова відновилася, і ходити навчилася заново. Коли в кізки з’явилися малята, Олена Семенівна вирішила залишити їх у себе. Поступово стадо розросталося. Адже щороку кожна коза приводить по двоє–троє козенят. Невдовзі господиня вже мала 57 рогатих підопічних. Улітку випасала їх на лузі біля Стиру. Раніше переправляла у човні на острів. Там трава густіша і соковитіша. Та й безпечніше. Нема собак, які ганяють тварин. Лучани, бувало, спеціально приходили, щоб подивитися, як жінка переправляє кіз на острів. Видовище було надзвичайно захоплюючим: попереду йде, наче командир, господиня, а за нею дрібоче армія рогатих і бородатих. «Кози, стійте!» — командує жінка. Зупиняються. Називає кожну по імені і та заходить у човен. За ходку перевозила по чотири–п’ять підопічних. Переправу через Стир у човні навіть зафіксував відомий волинський кінооператор, нині покійний Борис Ревенко. Його стрічка посіла перше місце серед любительських фільмів в Україні й отримала приз симпатій глядачів у Росії. Більшість кіз Олени Семенівни доживають до 20 — 25 років і помирають своєю смертю, бо ж різати їх у неї рука не піднімається. Коли почало підводити здоров’я, господиня вирішила зменшити стадо, шукати покупців, які беруть їх, щоб тримати. Таким віддає з легким серцем. Ще й ціну може спустити. — Кози для мене не бізнес, — каже вона. — Біля них я відпочиваю. Влітку на пасовище беру із собою книжку, читаю. Її кози вигодували і зцілили від діатезу, бронхіальної астми, інших болячок багатьох лучан та їхніх дітей. За молоком завжди черга. Декотрим жінка дає цей цілющий еліксир за «дякую». Якось прийшов дідусь. «Чув, що у вас є кози. Баба моя дуже заболіла, дайте хоча б півлітра молока». Його вже не було, розібрали покупці, але господиня ще надоїла трохи. Через кілька днів дідусь знову прийшов: «Бабі вже краще». А на третій раз приніс щедрій жінці гриба–веселку, щоб хоч чимось віддячити, аби зробила настій і натирала ним хворі ноги. На зиму господиня заготовляє своїм підопічним сіно, буряки, картоплю та підстилку. Бере у підприємців тирсу. Регулярно підкидає її, щоб були чистими. Адже ці тварини дуже охайні. Впаде корм на землю — не їстимуть. До речі, взимку їх годує у вольєрі на вулиці, щоб щурі не розводилися, не розкошували на козячих харчах. Люблять рогаті й тепленьке пійло. Готує його господиня із висівок — запарює їх окропом, присмачує сіллю. Зараз у стаді очікується поповнення. Отож, у пані Олени чимало клопотів. Кілька разів виходить на вулицю, прислуховується, чи не замекали козенята. Пробує вим’я майбутніх мам. Якщо мають ось–ось окотитися, воно набрякає, бо ж прибуває молоко. — Коли зайнялася розведенням кіз, взялася штудіювати спеціальну літературу, — розповідає жінка. — Прочитала, що новонароджені козенята можуть бути в хліві, коли там не менше 7 градусів тепла і нема протягів. Вигодовуватися у перші дні життя можуть біля матері або штучно. Я своїх забираю до хати і тримаю в ящику днів десять. Вигодовую з чашки. Крім молока, даю відвар каші з геркулесу. На 200 — 250–грамову чашку 1/3 частина крупи. Відвар проціджую і даю пити. А як вийдуть на траву, то можна згодувати уже й чашку суміші. Утримувати кіз, вважає жінка, не складно, якщо їх любити і не забувати доїти двічі на день.
