НЕ ДУМАВ ПАН ЧЕРВІНСЬКИЙ, ЩО ЙОГО НАЙМИЧКА ЖИТИМЕ В ТАКИХ ПОКОЯХ

Історія маленького села Тертки Луцького району не обірвалася завдяки Петру Левчинському, який 25 років тому перебрався до рідного порога з обласного центру, де мав свій бізнес. На місці батьківської хати тепер – розкішна забудова, а довкруг – зеленіє хвоя

Катерина ЗУБЧУК

У 1585-МУ ТУТ БУЛО «ДВА КОМИНИ І ТРИ ЛОПАТИ»
Петро Григорович викупляв одну за одною земельні ділянки в односельчан (придбавши їм, звичайно, добротніші хати в іншому місці, «бо хто ж на гірше піде»), і тепер у його власності – 25 гектарів. Певно, були невдоволені сусіди, які обурювались, що «панство розвелось: загородився височенним парканом – ні пройти, ні проїхати». Але це спочатку. А потім придивлялись, і вже й собі гарну огорожу хтось поставив чи газончик засіяв травою. І таке обійстя вабить око.
Хоч найменші зміни на краще тішать Петра Левчинського. А інакше – для чого добивався відновлення села?
– А втратили Тертки свій статус у 1984 році, – розповідає Петро Григорович. – На виконання програми відомої радянської діячки Заславської про неперспективні села. Не було в населеному пункті клубу, фельдшерсько-акушерського пункту – приєднували його до сусіднього, і зникало воно з карти України. А як став я депутатом обласної ради в 1998 році (був обранцем громади дві каденції. – Авт.), то подумав, що треба якось відновити мої рідні Тертки.
Оскільки, як каже чоловік, до того, за що береться, підходить професійно, то почав вивчати, які документи потрібно для цього. Відомий волинський краєзнавець Григорій Гуртовий написав історію села. За його дослідженнями, воно було засноване в 1585 році. «У селі було на той час два комини і три лопати». А ось наступний витяг з архіву: 1882 року в Тертках уже 32 двори. Щодо самої назви, то пішла вона від того, за однією з версій, що в цій місцевості багато терну росло.
Нещодавно ми зробили своєрідну екскурсію територією садиби Петра Григоровича. Він розповів, що будинок, який звів на початку 90-х, чотири роки тому осучаснив, бо була це спочатку невиразна прямокутна споруда. За чверть століття посадив близько 6 тисяч дерев, в основному хвойних порід.
– Я був обділений хвоєю, – каже чоловік. – У нас тут якраз мало ялин і сосен було. І це був мій своєрідний виклик. Українець не садить ялини біля хати, бо є таке повір’я: якщо виросте вона вище будинку, то господар помре. Я людям показав, що не треба нічого боятися – все це забобони.
Хіба треба питати, чи приємно людині, що таку красу створила на своїй малій батьківщині? (Ця краса особливо вражає з висоти пташиного польоту, і такий знімок для газети Петро Григорович запропонував із домашнього архіву). І все ж говорю про це. І чую у відповідь:
– А я таке робив би по всій Україні. І дерева садив би. Дуби насамперед, щоб колись, і через триста літ, хтось згадав.
Петро Григорович показує свою пасіку з ексклюзивними вуликами на металевих підставках («сто літ простоять»), курник із просторим літнім вольєром, накритий решіткою для захисту птаства від шуляків. Одне слово, на базар по яйця чи мед чоловік не ходить. Але, як зауважив, і не продає. То вже кредо його життя – нічим не торгувати. А в перспективі є задум розвести зайців і потрохи випускати у зелені насадження. І навіть кізочок хотілося б чоловікові тут мати. Не для того, звичайно, щоб полювати на них. Бо, як сказав, він – не мисливець, оскільки поважає всі форми життя і розуміє, як непросто вижити братам нашим меншим.

МАЄТКИ ЧЕРВІНСЬКИХ І КУМНАЦЬКИХ ЗАЛИШИЛИСЬ НА ПОЛЬСЬКИХ ФОТО
А ще Петро Григорович показав, де колись були маєтки панів – Червінського і Кумнацького, які жили у Тертках, і розповів:
– У дитинстві я ще бачив залишки цих маєтків – садки, які згодом повикорчовували, льохи, а точніше ходи підземні, в які ми не раз залазили. На тому місці зараз тільки терен росте. Тож, може, і справді Тертки від слова «терен»? Мама розказувала, що біля панських маєтків було джерело, як в Оконську. Але совєти закидали все падаллю худоби. Сьогодні я б невідь-які гроші заплатив, щоб у мене було таке джерело. Це ж диво природи! Приїжджала років десять тому з Варшави правнучка пана Кумнацького, яка працювала в газеті «Трибуна люду». Приходила до нас. Тоді я на фотознімках побачив, якими були панські маєтки.
А ще дві хутірські лінії протяжністю три кілометри у бік Несвіча пам’ятає Петро Григорович. А Левчинські (і дід, і батько) жили в самих Тертках. Якщо чоловік застав лише залишки панських маєтків, то його матері довелося в тих маєтках працювати. І про це я почула вже, як кажуть, з перших уст. Адже Бог дав Ганні Антонівні гарний вік – 97 літ їй. У затишній кімнаті, під давніми образами – з кінця ХVІІІ століття, що збереглися в родині, зустрілися ми з нею. Що сім’я була велика і небагата – шестеро дітей росло у батьків, то треба було заробляти. І Ганна Антонівна, Ганнуся, як і тепер ласкаво називає її син, наймитувала у панів.
Але охочіше жінка показувала фотознімки з днів молодості. На одному з них вона – за швейною машинкою. За Польщі закінчила курси і була хорошою швачкою – багатьох у селі обшивала. Звичайно, був спогад про чоловіка, якого вже 24 роки нема. На мої слова: «Хорошого сина маєте», – відповіла:
– Обидва хороші (старший Юрій живе у Луцьку. – Авт). І невістки добрі.
Взимку більше у хаті Ганна Антонівна, а влітку – надворі весь час. А то посадить Петро у машину і провезе не тільки по Тертках, а й по всіх окружних селах, які їй і сьогодні милі.
А вже про маєтки панів Червінського і Кумнацького, які були шваграми, то більше розповіла Валентина Шишкіна – сусідка Левчинських, котра якраз прийшла провідати Ганну Антонівну. Валентина Петрівна на десять літ молодша – малою була за Польщі. Але пам’ятає, як ходила у ті панські покої вже за німців.

В ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ЗРОЗУМІВ: «ДЕСЬ НЕ ТУДИ ІДУ»
Ми говорили з Петром Григоровичем про відновлене село Тертки, про те, що, коли мав ще свою фірму (до 2008 року він був власником ТОВ «Унідор». – Авт.), то й дорогу сюди проклав. І, звичайно, – про особисте: трьох доньок, п’ятьох онуків, які тішать сьогодні. Наймолодша, Ганна, названа на честь бабусі, тут і виросла, школу Одерадівську закінчила. Міг би тато возити її і в обласний центр. Але хотів, як каже, щоб вона росла серед своїх людей, щоб спілкувалася з ровесниками-односельчанами, була співчутливою, ділилася з тими, хто цього потребує.
Для самого Петра Левчинського Тертки – це райський куточок. А ті, хто колись біля скроні пальцем крутив, коли чув, що будується він, як здавалось їм, так далеко від Луцька, певно, заздрять (і не завжди, як кажуть, білою заздрістю), що в такому раю він живе. Коли про це зайшла мова, Петро Григорович заговорив дуже відверто:
– А є й такі, що хочуть напаскудити, принизити. Я в молодості дуже любив дівчат і горілку. Нормально пив і гуляв. «Ти ж знаєш Петра?» – може, хтось скаже, маючи на увазі якраз ту мою пристрасть. Але ж вони не знають, що я вже 17 років зовсім не п’ю, що повністю змінився, зрозумівши, що той шлях, яким ішов, – в нікуди.
І ми вже говорили про те, завдяки чому (чи кому) сталися ці зміни.
– Мабуть, я хотів пізнати більше, і мені була надана допомога силами вищого порядку, – розмірковував Петро Григорович. – Була прислана людина, яка сказала мені, що робити. А далі я вирішував – приймати це чи не приймати.
Ось так Петро Левчинський великою працею, прочитавши багато «непідйомних» книг, виробив свою життєву філософію, «щоб кожного дня ні на хвилину не забутися, для чого ти тут є, чого ти прийшов у цей світ...» Сьогодні він – глибоко віруюча людина.
Хоч, якщо відверто, то я міркувала більш приземлено, і думала, що, певно, чоловік змінився завдяки своєму другому шлюбу, щоб почати життя з чистого аркуша. І навіть запитала про це. А почувши заперечення, по-іншому повернула питання: «Вашій дружині Марії пощастило, що ваше переродження збіглося із життям з нею?»
– Я думаю, що Марія – щаслива людина. І щаслива жінка. І дочки мої щасливі, що в них такий батько, який живе з Богом. Хоч, до речі (і про це не промовчав Петро Григорович), друга дружина «сьорбнула» ще того Петра, якого треба було забирати пізно ввечері з ресторану...
На прощання Петро Левчинський знайшов відео «219 секунд, які примусять вас переглянути все ваше існування». Це відео – про будову Всесвіту. Кадр за кадром: Земля – місце, де ми живемо, Земля (6 штук!) у порівнянні із Сатурном – буквально піщинка. А порівняно із Сонцем наша планета – маленька цяточка. А хто ми у цьому Всесвіті? Я зрозуміла, чому це відео запропонував подивитися Петро Григорович. Воно як доповнення до його філософських поглядів на життя.

На фото: Садиба Левчинського з висоти пташиного польоту.