«УКРАЇНЦІ — НЕ КОЧОВИКИ. ЛЮБЛЯТЬ, ЩОБ БУВ І СТАВОК, І МЛИНОК, І ВИШНЕВЕНЬКИЙ САДОК»

У ці дні святкує 60-ліття Віталій Заремба — знаний на Волині керівник господарства «Романів» у Луцькому районі

Сергій НАУМУК

У кабінеті Віталія Заремби три картини. Скраю — жовтогарячі соняхи. У кутку осінній ліс і річка з крихти бурштину. Берег водойми прикрашають доволі крупні шматки сонячного каменю. Посередині збірний портрет найвидатніших історичних постатей України: від Володимира Великого до діячів ХХ століття. Серед їхніх облич шукаю господаря кабінету, а не знайшовши, перепитую, чи немає і його на картині, як це любив Янукович. Віталій Миколайович одразу відхрещується від такої думки і ледь руками не махає. Мовляв, зображати себе серед видатних діячів — не його стиль.
Після картин заглиблююся у книжкову шафу. Там чимало краєзнавчих досліджень, зокрема книжки Григорія Гуртового «Волинь — край козацький». На споді поруч із «Листами до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського збірник нашої газети «Шлях до читача ніколи не закінчується». На іншій полиці — довідники, присвячені сільському господарству, статистичні збірники, фотоальбом Валерія Мельника «Люблю тебе, Волинь моя»…
«А мене запевняли, що кукурудза у нас не росте»
— Віталію Миколайовичу, перейдімо від книг до науки. Ви і практик — керівник господарства, і теоретик — кандидат економічних наук. Іноді складається враження, що сучасна наука трохи відірвана від реальності. Буваючи на семінарах, бачу господарників, які слухають заїжджих професорів зі скепсисом. На вашу думку, сучасна теорія рухає практикою чи навпаки практика штовхає теорію?
— Наука має в собі багато умовних, віртуальних речей. Інколи здається, це ж треба було придумати такі глибоконаукові терміни, які введуть у блуд простого чоловіка?! Але є інша мова, зрозуміла всім. Ще коли захищав дисертацію, то отримав кілька пропозицій від професорів, які хотіли бути моїми науковими керівниками і за три роки захистити докторську дисертацію. Але я вже зрозумів, що не хочу займатися наукою. Хоча усі професори були спеціалістами з великої літери. Я особисто вважаю, що взяв від них дуже багато з точки зору пізнання світу. Але далі має бути структуризований підхід і ти маєш робити щось більше. Можливо, це спірне питання і рафінований науковець мені заперечив би.
— У вас передове господарство, комп’ютеризований облік. Але чи робите ви для себе нотатки на майбутнє? На кшталт Липинського, який на еміграції в Австрії розводив курей і знав характеристики кожної курки, вів журнал, де записував кількість яєць від кожної несучки? Чи ви цю роботу щодо технологій віддали на відкуп спеціалістам?
— Ми домовилися, Сергію, що я гранично відвертий і щирий з вами. Коло моїх захоплень настільки широке, що я ніде нічого видатного не досяг (посміхається — Авт.). Може, це неправильно, але мене на все не вистачило. Покажу вам одну книжку (бере до рук журнал обліку надоїв ТОВ «Романів». — Авт.). У цьому журналі цифри міняються, але тут тільки один почерк. Зафіксовано 365 днів без вихідних: перший день Великодня, 1 січня. Це не просто дати. Вони означають, що я щодня розмовляю із завідувачем ферми. Мені дають не тільки результати надоїв, а обов’язково скажуть і про здоров’я працівників, і про технічний стан механізмів, і про якісь проблеми. Звісно, я користуюся комп’ютером. Але це не живе спілкування. Буває, що в неділю лише на півгодини заходжу в кабінет…
— Хоча працюєте керівником господарства вже багато років.
— Я прийшов у Романів у 1981–му, а наступного року мене обрали головою колгоспу. Тоді ми вирощували у межах 20 цт/га зернових, 160 цт/га цукрових буряків, доїли 1600 кілограмів молока на корову. А нині наше господарство до певної міри є законодавцем моди у вирощуванні кукурудзи на зерно. У нас щороку закладають демонстраційні поля, проводять семінари. Проте у вісімдесяті кукурудзи тут не сіяли, бо вона не росла. Ви чуєте? Не росла! І я твердо вірив у це... Як її можна сіяти, якщо вона не росте? Порівняйте також і врожаї буряків: тоді — 160 центнерів, а нині — близько 700 центнерів. Це європейський показник. І такі врожаї маємо стабільно. Навіть минулого несприятливого року в заліку виростили 633 цт/га.
«Не можу собі дозволити ліквідувати робочі місця, бо за ними стоять люди»
— Виходячи з цього, який ваш прогноз для сільського господарства Волині? Не для економіки, бо годі спрогнозувати, що втне наш уряд. А от у плані технологій і зміни клімату. Раніше ви не думали про кукурудзу, нині у вас показові поля цієї культури. Може, незабаром на Волині вирощуватимуть фініки?
— Тепер ми переживаємо час категоричного панування технологій. Свого не винаходимо нічого. Запозичені і — зауважте — адаптовані технології дають можливість отримувати показники світового рівня. Зважаючи на те, що у нас були виключно сприятливі кліматичні умови. Я не випадково сказав: були. Бо ми отримуємо дуже тривожні сигнали. Цього не можна змоделювати і спрогнозувати один до одного, але всі супутні чинники говорять, що процес зміни клімату продовжується. Ну, що здавалося б таке зайвих півградуса щороку? А це катастрофічні наслідки для окремих регіонів.
Тепер повернемося до технологій. Скажімо, є технологічна карта, як вирощувати пшеницю. Хочу сказати з власного багаторічного досвіду: якщо ми туди вносимо свої поправки і починаємо щось спрощувати, то годі шукати пояснення чого воно не вродило. Крім того, всі технології дуже дороговартісні. Хоча вони окупні при абсолютному їх дотриманні. Але часто виробники втручаються в технологічну карту: то недовнесли добрив, то зекономили і купили неякісні засоби захисту, то щось зробили невчасно. Я до певної міри диктатор у сфері дотримання усіх вимог. Тільки тоді це може бути запорукою успіху. Запитаєте, чи у нас усе так ідеально? Ні. До недавнього часу ми живили пшеницю двічі і тим самим часто не досягали кінцевих результатів по якісних показниках. Тобто 2—3 класу у нас було небагато. Скажете, то треба було підживити третій раз, як того вимагає технологія? Але ж гроші… Це маленькі штрихи, однак дуже важливі.
— Ми зачепили економіку. Нині є багато господарств, які повністю відмовилися від тваринництва, бо рослинництво набагато вигідніше. А у вас досі є худоба, маєте статус племінного господарства. Чому не відмовляєтеся від тваринництва?
— До певної міри відіграють роль морально–психологічні та соціальні чинники. Господарству нині найпростіше було б збути худобу і виручити доволі немалі кошти. У нас 1700 голів ВРХ, з них — 700 корів. Чи є можливість тримати більше? Є. До речі, ми нарощуємо поголів’я. Цього року буде на 250 голів більше, ніж минулого.
— Ви йдете всупереч загальній тенденції.
— Це не «підперто» економічними прорахунками. Але я не можу собі дозволити ліквідувати робочі місця. Бо що тоді запропоную людям? Біржу праці? Це ж не вихід. За минулий рік у нас немає жодної збиткової галузі. Це свідчить, що наше тваринництво високопродуктивне. На фермі працює 130 людей. І це не просто робочі місця. Вони, на мій погляд, дають змогу селу бути повноцінним. У нас працює багато молодих людей, які мають дітей. На сто відсотків заповнений садочок (там 75 місць). Намітилася стала тенденція із збільшення дітей у школі. Все це взаємопов’язано. Оперую рідковживаним терміном — осілість. Ми ж не кочовики. Любимо освоїти територію і мати будинок, вишневенький садок, млинок і все інше.
— Ще одне запитання і вже завершимо про сільське господарство: яка ваша наймасштабніша задумка у цій сфері? Колись в колгоспі й не думали про 700 цт/га буряків, які нині вже маєте. Про що мрієте тепер?
— Моя слабинка: особливе ставлення до молочного скотарства. Постійно працюємо, привносимо багато новацій. Можемо вийти на 8 тисяч кілограмів молока на корову. Реальних 8 тисяч! Ми працюємо над цим і до нашої мрії вже недалеко. Мати таке стадо — це дорого коштує.
«маю життєві недоліки: полювання і рибальство»
— Ми так довго говорили про сільське господарство, бо працюєте у цій галузі. Але хочу запитати: при вашій зайнятості на скільки вистачає Віталія Заремби вдома? Згадували про садок вишневий. Маєте час доглядати власний садок чи хоч побути в ньому?
— У мене не садок, а садочок. Але це моє. Щеплюю його завжди сам, обрізаю, формую крони. Отримую від того задоволення. Кажуть, що я садист у саду, бо ріжу на перший погляд жорстко. Ходжу з секатором майже цілий рік. Молоді пагони можна знімати весь сезон і це тільки на користь дереву.
— А крім садка. На полювання, на риболовлю ходите?
— Є в мене такі життєві недоліки: полювання і рибальство. Я той класичний мисливець, який не полює вночі з приладом нічного бачення чи коли заборонено правилами. Колись дуже любив полювати на качку, мав невидану кількість трофеїв. Нині вже й качок стільки немає. Можливо тому, що повисихало багато лужків, де вони виводилися. Треба їхати на великі водойми. Стосовно полювання на зайчика — мало його зосталося, шкода вухатого. По лису можна вистрелити, бо вважаю його шкідливим. Кабан — бажана здобич для кожного мисливця. Чимало вполював їх за своє життя, але великого не випадало. Під два центнери були, але рекордів не ставив.
— А риболовля? Вона теж різноманітна: зі спінінгом, зимова, на вудку. Ви яку полюбляєте?
— Риболовля — це святе. І хоч я виріс на річковій риболовлі, але нині вже більше рибалю на ставках. Ловлю тільки вудками. Є місця, де вудку з голим гачком можна закинути і зловити. Але це виймання риби з води. Та й рибу можна придбати у магазині, а коли сидиш і вдивляєшся у поплавок, оце задоволення! Риболовля — це коли можеш здивувати домашніх.
Дізнавшись про прихильність Віталія Миколайовича до здорового способу життя, їдемо до нього додому. Біля обійстя Зарембів росте дві величезні екзотичні дуглазії зелені. На подвір’ї господаря зустрічає пещений рудий кіт Ганс, а згодом подає голос мисливський пес, якого все село знає як Ярика, хоч за документами він Ягуар. Господар хвалиться велосипедом, яким, каже, часто ганяє по селу. Чоловіча територія — баня. У передпокої розташований тенісний стіл, більярдний стіл, тренажер.
— З ким теніс граєте?
— Сусіда запрошую.
— І хто перемагає?
— Поки що я. Нині частіше граємо, чесно кажучи, в більярд.
— Добре виходить?
— Сказати добре — не сказати нічого, бо все пізнається у порівнянні. Тепер тусовок все менше. Але якщо брав кия, то часом дивував.
— Життєве кредо з роками не поміняли?
— Ні (усміхається. — Авт.). Завше думаю про те, що дорогою, якою йду вперед, можливо, доведеться повертатися. Тому нічого не роблю такого, що не дозволило б повернутися.