ПЕРУКАР ІЗ РОЖИЩА У СВОЇЙ КНИЗІ РОЗКРИВ ДУШУ ПОЛІЩУКІВ

Усе почалося зі здивування. Знайомлячись із експозицією Сарненського історико-етнографічного музею, на другому поверсі побачила прецікаві побутові (наприклад, пристрій для парової завивки волосся початку минулого століття) та мистецькі речі, пов’язані з ім’ям письменника Бориса Шведа (1906–1945). Тут же довідалася, що його життя і творчість були тісно пов’язані з Волинню, а конкретніше ― із Рожищем, де він і написав єдину, що дійшла до нас, повість «Поліщуки».
Та імені Борис Швед, попри багатолітню цікавість до літератури рідного краю, я раніше не чула і «Поліщуків», зрозуміло, не читала. Не містили його прізвища й енциклопедичні словники та літературні довідники радянської доби. Тож коли після тривалих пошуків повість нарешті потрапила мені до рук, гортала її сторінки з особливим інтересом. Запропонувала прочитати й онуці, десятикласниці Луцької гімназії № 21 ім. М. Кравчука, адже її корені ― також із Полісся. А ще хотілося довідатися, як сприйматиме написане Борисом Шведом у 30-х роках минулого століття нинішнє юне покоління. Була втішена, що Юля після знайомства із твором вирішила взяти його темою свого шкільного наукового дослідження, сформулювавши її так: «Повість Бориса Шведа «Поліщуки» ― маловідома сторінка літератури Волині». Тому ці рядки ― результат наших спільних пошуків, роздумів над прочитаним

Валентина ШТИНЬКО, Юлія КОРОТЯ

ЗЕМЛЯ БОЛІТ І ОЗЕР ТЯГНУЛА ЙОГО ДО СЕБЕ
Спілкування із працівниками Сарненського історико–етнографічного музею, зокрема його директором Раїсою Тишкевич, усезнаючий інтернет показали, що на Рівненщині ситуація дещо інша. Тут Бориса Шведа пам’ятають, шанують і навіть перевидали, щоправда невеличким накладом, його «Поліщуків». А до 105–річчя від дня народження письменника у педагогічному коледжі була проведена науково–практична конференція. Цьогоріч Борисові Шведу виповнилось би вже 110 років, тож він повинен повернутися і на Волинь. Адже саме у Рожищі було написано повість «Поліщуки». Тож зробімо крок до витоків.
Борис Григорович Швед народився 10 липня 1906 року в містечку Сарни на Рівненщині, куди сім’я переїхала з Дубровиці у пошуках роботи. Батько, Григорій Семенович, був чоловіком майстровитим, знав і столярну, і слюсарну справи. Вроджений талант до ремесел допоміг йому влаштуватися у залізничне депо.
Родина оселилася на вулиці Польовій, і сусіди запам’ятали батька у застібнутому на всі ґудзики форменому мундирі, високому кашкеті, що викликало повагу в місцевого чоловіцтва. Його цінували за розум, природний такт, веселу вдачу й безвідмовність, якщо комусь потрібно було щось полагодити. Мама, Тетяна Василівна, була малограмотна, але знала напам’ять безліч казок, легенд, народних пісень, прислів’їв, захоплювалася вишивкою та гаптуванням. Саме вона прищепила старшому синові Борису любов до живопису й літератури, була першою слухачкою його ранніх творів. Окрім Бориса, у родині Шведів зростали сестри Ганна та Марія й брати Олександр та Микола.
Старший син закінчив місцеве вище початкове училище і прагнув учитися далі. Але коштів на це у багатодітної родини бракувало, тож він змушений був іти в помічники до місцевого перукаря. І хоч мрії про освіту не здійснилися, Борис уперто займався самоосвітою, дуже багато читав. А ще у перукарні мав можливість слухати різноманітні життєві історії, які часто розповідали клієнти.
До Шведів нерідко навідувалися селяни з навколишніх сіл ― Тутовичів, Яринівки, Ремчиць, Чудля. Приносили на продаж молоко і сир, ягоди, гриби, свіжу рибу, інколи й ночували. І знову в допитливу душу юнака глибоко западали враження від почутого про життя–буття. А було воно нелегке, почасти й трагічне. Усе це згодом знайшло своє втілення у численних образах–персонажах повісті «Поліщуки».
У 1927 році Бориса Шведа мобілізовано до польської армії. Але служба у війську не принесла йому морального задоволення, він прагне якнайшвидше повернутися додому. Саме цей одвічний поклик рідної землі повертав із далеких доріг і його персонажів назад у нетрі й пущі, бо, як писав Л. Нигрицький (Григорій Лужницький ― письменник, театрознавець, історик і журналіст, літературний редактор видавництва «Українська преса» у Львові. ― Ред.) у першому виданні повісті «Поліщуки» (Львів, видавець Іван Тиктор, 1938), «таких є більше, як він, що не мають ні до чого вертатися, ні з чого жити, але рідна земля, земля боліт і озер, тягла їх до себе, адже у цій землі є їхня кров, і хоч поліщуки йдуть шукати хліба на Волинь, хоч б’ються з нуждою, та все-таки вертаються в мрячне Полісся, щоб там спочити і подихати леготом озер і лісів».
Після закінчення служби Борис Швед одружується і з молодою дружиною Хеленою, полькою з походження, переїжджає до містечка Рожища. Тут він працює перукарем, наймаючи куток для родини і комірчину для роботи. А у вільний час у скрутних матеріальних умовах пише свою повість «Поліщуки», яка була опублікована у Львові двома невеличкими томами за сприяння місцевої інтелігенції, зокрема адвоката Володимира Щебарука.
Залишилися спогади про те, що Борис Швед написав у цей період ще два прозових твори ― «Помста дочки» та «До ідеалів», але рукописи, на жаль, загубилися у роки Другої світової війни.
Мобілізований до Червоної армії у жовтні 1944 року, письменник зі зброєю в руках боровся проти гітлерівської окупації і загинув на початку 1945 року під час наступу на Варшаву. Похований у селищі Черна Струга у братській могилі. Після війни до Польщі переїхала і його сім’я.

«ПЕРЕДНІВОК» ― СЛОВО, ЯКОГО БОЯЛИСЬ
На перший погляд, повість «Поліщуки» написана просто, дещо калейдоскопічно, без особливих сюжетних поворотів, без претензій автора на визначні літературні відкриття. Однак навіть сьогодні її сторінки «не відпускають» від себе читача, бо дихають отією правдою життя, яку міг знати й відчувати тільки той, хто прожив це життя разом зі своїми героями.
Перше, від чого болісно стискається серце, ― безпросвітні, неймовірні злидні, які обсідають цих щирих і працьовитих людей, бо бідні піщані ґрунти, на яких їм судилося жити, не могли прогодувати поліщуків. Тому й виникає несподіваний поділ на Полісся й омріяну Волинь, куди поліщуки тягнуться на заробітки, бо там і хліб родить, і квіти біля кожної хати цвітуть, і бараболю там їдять затовчену салом, однак вона чомусь не така смачна, як пісна вдома.
А вдома… Автор не шукає якихось особливих засобів, просто штрих за штрихом, майже фотографічно відтворює те, що добре знає і не раз бачив. Чого варте зауваження, що люди йшли із крамниці «хто з повною, хто з половиною пляшки гасу». Або монолог чоловіка: «Ти, жінко, пам’ятай всі наші загони. Можу погубити в своїй голові ті дрібні шматочки землі, які лежать один від другого за кілька верств». Як тяжко обробляти такі клаптики, та ще й без власного тягла, знає тільки селянин.
Читачі молодшого віку, як довелося переконатися, вже й слова такого не знають ― переднівок. А поліщуки боялися його, бо то був час, коли при душі ні ламаного таляра нема, коли «в хаті чистенько, а в коморі голенько» і «навіть щурі та миші бігають по порожній коморі схудлі». Бо старі запаси вже давно спожито, а новий урожай ще не скоро визріє. А ще ж підстерігають хлібороба посуха, недорід, інші стихійні лиха. Душа крається, коли читаєш епізоди, де селяни вмирають від голоду, а діти відчайдушно просять хліба.
Тому з останніх сил ідуть поліщуки в місто, аби найнятися на будь–яку роботу або ж продають щавель, ягоди, гриби, зібрані в лісах. А ось чоловік, йдучи на заробітки у дальші краї, залишає дружині настанову: «Як не буде що їсти, винеси в місто і продай мою святкову сорочку і намітку полотна».
Інший, помираючи від невідомої хвороби, за всіма ознаками ― спричиненої голодом, ділить між двома синами свої мізерні статки. За споконвічною селянською філософією, заповідає справедливо: старшому ― трохи гірші ґрунти, а молодшому ― кращі, бо він має доглянути до старості матір. Але старшому такий поділ видається несправедливим, і він підступно вбиває молодшого брата, коли той зібрався на заробітки. Згорьована мати чекає сина із далеких країв, питає заробітчан, чи не чули, чи не бачили її кровинки, не відаючи, що зосталася із сином–убивцею.
Ось трагічна доля Дмитрихи, чоловік якої пропав безвісти на війні, а в неї на руках залишилися його немічні батьки й четверо дітей, яких вона не в силах прогодувати. Безвихідь штовхнула жінку на відчайдушний крок ― спробу вкрасти у місті гаманець, за що її судять і карають. Та ще більше карає себе вона сама. І жодні житейські перипетії не вбивають у її душі доброти й співчуття.
Коли до їхньої хати прибився жебрак, брудний і зарослий, вона поділилася з ним останньою картоплиною, випрала його одяг. На всі розпитування, звідки він, чоловік твердить одне: «Не пам’ятаю…» Але побачивши, як бідує родина, приносить дітям шматки нажебраного хліба. Особливо прохач прикипів душею до наймолодшого, Іванка, якому судилася важка доля. Спочатку доведена до відчаю жінка піддається на вмовляння віддати сина в місто бездітній родині, яка обіцяє вивчити хлопця і дати йому добре майбутнє. Натомість мати ніколи не повинна з ним зустрічатися.
Дмитриха не витримує такого випробування і забирає синочка. Іванко, перенісши стрес, тяжко захворів, і доки жінка відбувала кару за спробу злодійства, осліп. А Дмитриха покарана ще й силами стихії. У її хату влучає блискавка, пожежа знищує все, жінка гине, так і не дізнавшись, що отой жебрак, який рятував дітей від голоду, і є її чоловік.

І НАВІТЬ ЗЛИДНІ НЕ МОГЛИ ЗУПИНИТИ ПІСНЮ
Ще одна разюча сюжетна лінія ― доля дівчини Кулини, яку сватають за парубка, чий батько збожеволів, зарубав дружину, а сам повісився. Кулина не любить хлопця і боїться, що й її чекає така ж доля. Тому радо погоджується на пропозицію міської шинкарки йти служити в шинок. І батьки, і селяни не схвалюють цей вибір дівчини, бо хоч зі злиднів вона й вибилася, та життя занапастила. Кулина повертається в село з байстрюком, залишає дитині гроші й прикраси і, погулявши на чужому весіллі, йде топитися. І без того трагічну ситуацію довершує її колишній наречений, який у приступі божевілля вбиває дитину. Селяни виловили тіло Кулини й поховали разом із її немовлям. Ще одне фатальне коло замкнулося.
Небагатьма, але виразними штрихами автор повісті виписує образ заможного селянина Миколи Тусака. І якщо у передмові до видання 1965 року літературознавець Павло Ящук із позицій радянської ідеології вбачає у цьому персонажі глитая й куркуля, який визискує своїх односельчан, то, придивившись до нього уважніше, можна вгледіти просто підприємливого, розважливого і працьовитого чоловіка. Саме такі в наші дні стають успішними фермерами й господарниками.
Так, Микола Тусак вирішує власноруч змолотити вирощений врожай, щоб не тратити зайвих грошей на найманих робітників. Звісно, тим, хто сподівався заробити, це не подобається. «Здурів би хіба, щоб щось вивозити на продаж на перший ярмарок», ― розмірковує господар, розуміючи, що ціни там будуть найнижчі, тому зразу хліба він ніколи не продає. Збирає копійку до копійки, аби втілити свою мрію ― збудувати млин. А ось коли громада обрала його на солтиса, відмовляється від цієї посади, розуміючи, що то ― не його.
Звертає на себе увагу мова героїв, густо пересипана приповідками й прислів’ями, не вельми велемудрими, але влучними й зрозумілими, бо навіть за ними можна простежити особливості й плин життя поліщуків. Ось лишень деякі з них: «Вбогому завжди вітер у вічі», «Попав між вороння, то й собі крякай», «Чуже не нагріє», «Багатому чорт дітей колише», «У багатого господаря і півні несуться», «Сидів, як миша під віником», «Цінить, як циган за кобилу», «Судженого не об’їдеш за три дні конем», «Сказав, наче сокирою відрубав», «Нема того злого, щоб на добре не вийшло», «Хто рано встає, тому Бог дає» і багато інших.
Є у повісті «Поліщуки» ще один персонаж, до якого в автора особливе ставлення: художник–самоучка Ігор Горпинченко. Хлопець усупереч обставинам здобуває освіту, грає на музичних інструментах, малює, заробляючи на фарби тяжкою працею, хоч батьки проти його малювання, бо не вірять, що «з нього можна їсти хліб».
Неважко здогадатися, що саме цього героя автор наділяє своїми власними рисами характеру та поглядами на життя. Як і його героя, Бориса Шведа надзвичайно цікавлять народні звичаї й обряди. Інколи, навіть забувши про стрункість сюжету, він не просто докладно описує, як святкували Різдво й Водохреще, Вербницю й Великдень, Юрія й Івана Купала, а й показує, що ці обряди та звичаї ― то невід’ємна органічна частинка повсякденного життя поліщуків. Варто лише згадати про передбачення погоди, про ворожіння, зокрема і на вдовиного сина, і про нечисту силу, якій можна запродати душу за багатство. Саме на Івана Купала випливає тіло молодшого вдовиного сина, а старший більше не може носити у собі страшної таємниці: «То я брата вбив!»
Тут і вжиткова селянська магія ― три чорних свічки на злодія, який вкрав косу, і ходіння до знахарки, і прокльони та лайки після ярмарку.
Ярмаркування ― особлива сторінка повісті, виписана правдиво, глибоко й, на наш погляд, безпощадно щодо селянської наївності й глупоти. Бо, з одного боку, «їдуть поліщуки на ярмарок продавати свою працю, облиту кривавим потом і гарячими слізьми», з іншого ― бездумно спускають цю працю шахраям, як зробив це Кулинин батько, спокусившись на гру і програвши геть усе до копійки. А спосіб, у який ярмарковий пройдисвіт видурив гроші за телицю у його дружини, просто шокує.
Навіть після того, як перегорнеш останню сторінку повісті, вона ще довго не відпускає, пам’ять повертається до того чи іншого епізоду, бо він не штучний, не вигаданий, а, мов жаринка, вихоплена із багаття, обпікає душу.
Подиву гідне те, що попри невимовні страждання, невсипущу працю, страшну бідність, безпросвітні злидні поліщуки… співали. У черговий раз натрапивши на згадку про пісню («Пастушки голосно вигравали на сопілках», «Здалека неслись і вливалися зі всіх сторін в село пісні», «Дівчата з піснями сходили з поля»), вирішили поцікавитися, скільки ж у «Поліщуках» епізодів, пов’язаних із піснями? Нарахували аж тридцять! Поліське село, хоч і крізь сльози, співало! Це той пласт культури, який нині ми втрачаємо, здається, безповоротно.
Нинішній рік ювілейний для Бориса Шведа. Хочеться вірити, що 110–річчя від дня його народження приверне увагу до його творчої долі, нехай і не найяскравішої на літературному обрії Волині, але, безперечно, такої, що заслуговує на вивчення і добру пам’ять вдячних нащадків.


«ЩОБ ЩЕЗЛА ЗЛА СИЛА, ВІДЬМА І ВІДЬМАРІ»

Опис Різдвяних свят у повісті Бориса Шведа «Поліщуки»

З самого рання увихалися коло печей, розпалюючи вогонь дванадцятьма полінами й починали варити дванадцять пісних страв ― на пам’ять про дванадцять апостолів, що засідали з Ісусом до святої вечері. Дух святих хлібів і пісних страв парою вилітав надвір і нісся по вулиці смачним запахом, загострював голодним апетит. В цей день борони Боже щось узяти до вуст, не діждавши святої вечері, ― це великий гріх. Людина повинна серед сухого посту, з молитвою ждати на Святвечір.
Як ото селянки впоралися з варенням страв та печенням всяких хлібів, що Бог вродив, дівчата навели порядок у хатах, селяни кінчили всякі роботи по господах, тоді урочисто задзвонили дзвони.
Протяжними тонами стелилися над селом, дзвонили спокійно, рівно. Святковими одягами наповнялася селянська церковка.
А дзвони все дзвонили…
По богослуженні, по молитвах розійшлись селяни по хатах. Ось зараз і зірка зійде на сході. В тій стороні світу народився Христос. І тоді вноситься в хату «дідуха» і ставиться на покуті. І свячене зілля кладеться на «дідуха». На стіл розтрясується жменьку пахучого сіна й застелюється стіл білим обрусом. Під сніжно-білий обрус кладеться на кожний ріг стола по зубочку часнику, щоб, мовляв, зла сила не мала приступу до хати і до святої вечері. Ще розсипається солому, сіно по долівках, щоб хата нагадувала стайню. А під стіл, заставлений святою вечерею, кладеться упряж і сокиру, а деякі кладуть усе те знаряддя, чим добувається насущний, щоденний, щоб усе те освятилося в сам Святвечір. Щоб щезла зла сила, відьма і відьмарі, що перетворюються у соломинку, у мушинку й на перехресних дорогах чіпляються в упряжі і томлять тварину. Все те виконує, як велить народний звичай, найстарший віком у селянській родині.
Селянки збирають по ложці пісних страв з розставлених мисок, мішають це у тісто й кладуть у теплу піч, щоб зсохло на грудку, не зіпсувалося, а опісля цю грудку кладуть за образи. Цей книшик має в собі надприродну силу, таємну Божу силу, і коли вперше худобина виходить на пасовище, то кожній тварині дається одробинку святої вечері, яка її хоронить цілий рік від чарів відьм, від наврочення, від усього злого як в лісі, так і в болоті, у полі, на всіх перехресних дорогах, де збираються відьми, відьмарі й усе зле, лихе, що шкодить худобині. До тварини все зле пристає, як і до людини. Худобину так само створив Бог, як і людину, так само має вона розум, має душу, має язик, тільки не дав їй Господь мови. Але таки дозволив Господь їй говорити, й тварина говорить людською мовою в саму різдвяну ніч, опівночі. Тоді саме ціла природа радіє, усе вихваляє народження Боже, і кожна тварина говорить людською мовою, тільки всього три хвилини. Тварина так само тяжко працює, як людина. Тому святою вечерею ділиться поліщук з худобиною. Ще перед вечерею береться хліб і мак, береться черепок з розжареним вугіллям, яке залишили з дванадцятьох полін, що ними варилося святу вечерю, в той жар кидається трохи освяченої живиці, з цим обходиться цілу господу і кадиться, щоб зла сила й усе лихе не мало приступу до хати і до хлівів, де стоїть худоба, аби всякі накинені відьмами чари розбивалися об стінку, як розбиваються хвилі об берег. А мак розсівають по подвір’ю і приговорюють: «Як відьма не годна визбирати того маку, так аби не була годна шкодити худобі». В ті-то дні всякі чарівниці, відьми, чорнокнижники, чародії і всякі злі духи з’їжджаються на Лису гору на лопатах, на старих віниках і там в товаристві злих демонів влаштовують різні пири й бенкети. В цю-ж ніч, як людина не стережеться, то всяке зле має легкий приступ до неї. А так-то вже, кажуть, стереженого й Бог стереже.
Жінка дає хліб, що перший вийняла з печі. До хліба вставляється запалена свічка й з цим обходиться тричі хату, себто запрошується хлібом всіх померлих душ на Святвечір. Так само й перша ложка куті належить померлим душам, її кидається в кут хати, а що залишиться трохи в мисці, те кладеться у сіні для душ померлих прадідів і проситься: «Діди, діди, йдіть куті їсти».
Варений горох сиплеться до стелі з приказками: «Щоб молода худібка здоровою розвивалась, щоб ягнятка стрибали, щоб бички брикали, щоб бджоли множилися роями й осідали, як осідає горох з медом на святковий стіл». А горнятко, в якому варився горох, селянка перевертає догори дном, щоб добре неслися кури та квочка сиділа на яйцях.
При святковій вечері ворожиться багато та різно.