Василь ҐАБОР: «ПЕРЕЧИТАВШИ ПРИГОДИ ФЕНІМОРА КУПЕРА, Я ПИСАВ ЇХ ПРОДОВЖЕННЯ ДЛЯ СЕБЕ І ДЛЯ ДРУЗІВ»

Василь Васильович майже двадцять років писав свою прем’єрну «Книгу екзотичних снів та реальних подій», яку згодом переклали англійською мовою, а через десять років створив другу ― «Про що думає людина», але вже за два місяці. А в проміжку між ними видав декілька наукових праць, захистив кандидатську дисертацію та упорядкував чимало антологій.
На запитання про 5 книг, які дали крила, одразу відказав, що не зможе відповісти, «бо для мене як письменника були важливими значно більше, а я не хочу жодної з них образити». І додав: «Крила дає мені кожна книга, що рятує чиєсь ім’я від забуття». Отож, слово Василю Ґабору (на фото)

...Коли я був малим, то одного дня в саду мене пройняв великий жах: якщо не запишу своє ім’я на клаптику паперу, то зникну навіки, безслідно. Нині мені видається, що саме з цього страху в моїй душі прокинувся майбутній письменник, бо відтоді все, що чув і бачив, записував. Та я не відбувся б як письменник без багатьох чинників.
У дитинстві страшенно любив слухати казки старого дідуся–сусіда. Він був талановитим оповідачем, сам творив ціле дійство: розмовляв різними голосами, весело сміявся або жалісливо плакав, співав, як дикі птахи, вив вовком чи дзявкотів псом… Я свято був упевнений, що сусід–дідусь володів такою великою магією слова тому, що насправді був Дідом Всевідом.
А свою першу книгу, яку дала мені сільська бібліотекарка, строго наказавши прийти за новою тільки тоді, коли зможу переповісти зміст отриманої, я так і не прочитав. Добре пам’ятаю, як вона виглядала, і що йшлося у ній про хлопчика, який пас кіз і тому з нього всі насміхалися. Нині розумію, чому так і не прочитав її: дітям не можна нічого нав’язувати, вони самі повинні робити свій вибір.
Ховаючись від усіх, я перечитав у школі–інтернаті всі романи про індіанців, які тільки вдалося знайти у шкільній і міській юнацькій бібліотеках, а не знайшовши нових, розпочав для себе і друзів писати продовження книг Фенімора Купера.
Та справжнім потрясінням і одкровенням для мене стала не книга, а журнал. Коли я повернувся додому з війська, мені потрапив до рук у сільській бібліотеці № 2 журналу «Всесвіт» за 1976 рік. Він був присвячений латиноамериканській новелі: тут уперше в колишньому СРСР були надруковані українською мовою твори Маркеса, Борхеса, Кортасара, Астуріаса та ін. Уклав його Юрко Покальчук, за що йому й нині безмежно вдячний. І коли я прочитав цю добірку латиноамериканської магічної прози, раптом усвідомив, як можна писати про речі, які тебе хвилюють. Але усвідомлювати замало. Треба вчитися писати. І треба засвоювати те, що написали перед тобою. Тож в університеті до моїх улюблених латиноамериканців додалися Акутаґава й Кавабати, Джойс і Едґар По, Гессе і Кафка, Фолкнер і Гемінґуей, Бокаччо і Флобер (у перекладі Миколи Лукаша), рідні Стефаник і Кобилянська, Підмогильний і Хвильовий і багато–багато інших (поетів навіть не згадую, а їх було не менше за прозаїків).
Кардинально змінило мене й усвідомлення того, що повинен по–новому вивчити українську мову. Адже, приїхавши до Львова, я фактично розмовляв рідним закарпатським діалектом. Тож після університетських лекцій годинами сидів у бібліотеці за «Словарем української мови» Бориса Грінченка і переписував слова та фрази, щоб краще їх запам’ятати.
А ще в студентські роки запоєм читав давньогрецьку драматургію і насолоджувався Шекспіром, шеститомне видання якого саме виходило друком. Чимало моїх однокурсників дивилися на мене з великим співчуттям, як на хворого, коли бачили з черговим томиком Шекспіра чи Аристофана: «Читати п’єси та ще й віршовані?!» А моя любов до драматургії мала своє коріння у вертепі. І хоч участь у ньому була офіційно заборонена, ми все одно колядували. Тож видається, що дитяче вертепне дійство також було однією із спонук до творчості. Я вперто і мовчки писав про те, що боліло і про що дуже хотів розповісти, аби не зникли безслідно люди, яких знав і любив.
...Ось уже майже 25 років я йду на роботу вздовж високої монастирської стіни з червоної цегли і думаю, що за нею минали чиїсь життя непомітно для людського ока. Там цвіли квіти й плодоносили дерева, хтось радів ранковому сонцю і тихо сумував із його заходом. Так само, мабуть, кожна людина обгороджує себе високою стіною від сторонніх очей, ховаючи за нею свої чесноти і вади, різні комплекси, надмірну вразливість та сором’язливість. За зведеною стіною людській душі спокійніше й безпечніше, але за нею людина може почувати себе й самотньою та нещасливою. Звичайно, стіну легко зруйнувати, достатньо розповісти комусь про щось сокровенне, але чи не наражаєш тоді себе на чиєсь кепкування чи сміх? Довга цегляна стіна змушує думати про те, що дуже часто люди відкривають тільки частинку того, що ховається в їхній душі, або ж розповідають про те, чого насправді там немає, аби лише сподобатися іншим.

Візитка «Читанки»:

ҐАБОР Василь (народився 10 грудня 1959 року на Закарпатті) ― письменник, літературо- і пресознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу наукових досліджень української періодики Науково-дослідного інституту пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника. Член Асоціації українських письменників. Автор збірки новел «Книги екзотичних снів та реальних подій» (1999; 2–ге вид.: 2003; 3–тє вид.: 2009), візій та невигаданих історій «Про що думає людина» (2012), антології чотирьох приятелів «Четверо за столом» (2004; один з авторів), есеїв, літературних розвідок та інтерв’ю «Від Джойса до Чубая» (2010), нарису життя і творчості, бібліографії та публікацій «Іван Колос ― поет Карпатської України» (2010), історико–бібліографічного дослідження «Українські часописи Ужгорода (1867―1944)» (2003) та історико–краєзнавчого есе «Моє Шандрово» (2003; 2–ге вид.: 2012), перевидання у 2000 р. літературно–мистецького самвидавного журналу «Скриня» (1971), укладач біобібліографічного покажчика «Дарія Віконська (1893―1945)» (2007), упорядник відомих концептуальних антологій «Приватна колекція» (2002), «Незнайома» (2005), «Дванадцятка» (2006), «Бу–Ба–Бу» (2007), «Українські літературні школи та групи 60―90–х рр. ХХ ст.» (2009), «Нью–Йоркська група» (2012; один з упорядників), «“Чорна Індія” “Молодої Музи”» і «Книга Лева» (2014), «Летіло 40 сорок» (2015) та ін.
Окремим видання вийшла його книга у перекладі англійською мовою «A Book of Exotic Dreams and Real Events: Short Stories» (2012). Його новели перекладено також болгарською, німецькою, сербською, словацькою, чеською, хорватською та японською мовами.


ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ СЬОГОДНІ РАДІСТЬ І СУМ
(Із книги Василя Ґабора «Про що думає людина», Львів, ЛА «Піраміда» (2012))

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ РАДІСТЬ. Щасливий сміх дитини уві сні. Приїзд близької людини. Поїздка до батьків. Зустріч із приятелями, яких давно не бачив.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ СТРАХ. Телефонний дзвінок серед ночі. Машина «швидкої допомоги» перед будинком.
ЧОМУ НАЙБІЛЬШЕ РАДІЮТЬ. Народженню первістка й по–особливому ― народженню внука чи внучки.
КОГО НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЯТЬ. Молодшого сина–мазунчика й по–особливому ніжно ― внуків.
ЯКЩО ХОЧЕШ ПОБАЧИТИ ЯНГОЛА ― глянь на сплячу дитину.
ЯКЩО ХОЧЕШ ВТАМУВАТИ СПРАГУ ― попий неквапно з долоні коханої людини джерельної води.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗДИВУВАННЯ. Серцебиття сплячої дитини, почуте у дивний спосіб, коли випадково притулився вухом до її голівки.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Далека дорога. Плач дитини уві сні.
ТЕ, ЯК ДИТИНА ЗАСПОКОЮЄТЬСЯ УВІ СНІ. Коли намацує тебе ручкою, щоб відчути, що ти поряд.
ТЕ, ЩО МЕЖУЄ З ЛЮДСЬКИМ ЩАСТЯМ. Прилягти біля сплячого внука, пригорнутися до нього й провалитися в його солодкий сон.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ СУМ. Старіючі батьки, зів’ялі квіти і жіноча краса, що згасає.
ТЕ, ЩО ВИДАЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНИМ. Щоб відігнати від себе дим, як сидите біля багаття, достатньо перехреститися ― і невидима сила одразу ж відверне його від вас.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ СПІВЧУТТЯ. Людська неміч. Приречене мертво–жовте обличчя старої жінки з відсутнім поглядом, яку злидні вигнали на вулицю просити милостиню.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ВІДЧАЙ. Тіло, яке ніби відчужується від тебе, стає чужим, не підвладним твоїй волі і стрімко старіє.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ОБРИДЖЕННЯ. Люди, які порпаються в смітниках.
ТЕ, ЩО ОБУРЮЄ. Непорядність.
ЧОГО ХОЧЕШ ВІД ІНШИХ ЛЮДЕЙ. Щоб вони ставилися до тебе не гірше, аніж ти до них.
ТЕ, ЩО ЗАСПОКОЮЄ. Квіти й вода, небо і тиша.