А ВИ ЗНАЄТЕ, ЩО ЛЕСЯ УКРАЇНКА У «ЛІСОВІЙ ПІСНІ» ЗАКОДУВАЛА НАШ ПРАПОР?
Доля, як відомо, починається з дитинства. Мені пощастило народитися від люблячих батьків, Івана та Марії, у славному місті Каневі, де спочиває великий син великого народу ― Тарас Григорович Шевченко. Тато мій ― журналіст, багаторічний редактор канівської районки «Дніпрова зірка», мама ― вчителька історії і географії. Під час війни вони втратили донечку, мою сестричку Ліду, і дуже мріяли про мою появу на світ ― і я народилася у переможному сорок п’ятому...
Доля, як відомо, починається з дитинства. Мені пощастило народитися від люблячих батьків, Івана та Марії, у славному місті Каневі, де спочиває великий син великого народу ― Тарас Григорович Шевченко. Тато мій ― журналіст, багаторічний редактор канівської районки «Дніпрова зірка», мама ― вчителька історії і географії. Під час війни вони втратили донечку, мою сестричку Ліду, і дуже мріяли про мою появу на світ ― і я народилася у переможному сорок п’ятому. Повоєнні роки були непростими, але для мене щасливими. Я зростала в любові і затишку, у нашій хаті завжди були друзі, книги і квіти. Це було життєвим кредо батьків, і його сповідую і нині. За п’ять десятків літ, що служу людям на сцені, жодного разу не пошкодувала, що обрала професію актриси. Тож вірю, що мій вибір благословив Господь… На рушнику моєї бабусі Єлизавети були вишиті слова «Бог є любов», вони спливли у моїй пам’яті, коли якось під час інтерв’ю мене запитали: «Як би ви визначили головну тему вашої творчості?» І я відповіла: «Усі мої героїні (а їх було понад 150!) зіткані з любові». Тож поринаю у роздуми ― Доля, Творчість, Любов, Книга ― взаємозв’язок і підсумок. Про 5 Книг, які дали мені Крила…
Людмила ПРИХОДЬКО, народна артистка України
1. «Кобзар» Тараса Шевченка Десятки разів доводилось підніматися на Чернечу гору, з якої видно всю Україну. Там разом з однокласниками зустрічали перший світанок після шкільного випускного балу, там уперше бачили й чули відомих письменників, артистів, співаків, які приїздили вклонитися Великому Кобзарю і поспілкуватися з канів’янами. Пам’ятаю, як мене туди привели батьки ще зовсім маленькою дівчинкою. Сходи на гору були тоді дерев’яними, і їх рівно 365, як днів у році. На майданчиках між сходами стояли лави для відпочинку, а над ними ― слова «Заповіту». Мама тримає у руках «Кобзар» і каже мені: «Колись, доню, ми прочитаємо цю книгу, а сьогодні будемо вчити «Заповіт». Ти ― українка, повинна знати його напам’ять. Ото, поки підніматимемося на гору, ти повторюй за мною: Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій… Це був, напевно, один із перших віршів у житті, який я вивчила напам’ять. І хто тоді міг передбачити, що стану відомою актрисою, гратиму шевченківську Катерину і нестиму слово Кобзаря у Росії й Білорусі, Молдові й Польщі, Болгарії й по всій Україні? Перечитую «Кобзар» сьогодні… Не тільки близькі мені рядки, що зігрівають душу, як-то «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне» чи «У нашім раю на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», а й ті, що кличуть наш народ до боротьби: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте! «Кобзар» ― то книга, що кинула ясний промінь на мою творчість і перевела підсвідомість у глибинну національну свідомість, у любов до народу, якому належу.
2. «Казки» Ганса Крістіана Андерсена Це був неймовірний подарунок від тата на день народження. «Казки» Ганса Крістіана Андерсена. Ті почуття, які я переживала, читаючи й перечитуючи цю книгу в дитинстві, живуть зі мною все життя. «Снігова королева», «Гуси–лебеді», «Русалонька», «Дюймовочка»… Мені здається, вони написані не лише для дітей, а й для дорослих. Це казка про любов, про те, як дорого треба за неї платити, як важко чекати, втрачати й повертати її. Знаю, як складно грати на сцені це почуття, яке воно багатогранне, різнобарвне, неповторне й незабутнє. Ці казки ― джерело натхнення, яке допомагало мені створювати щемливо–ніжні ролі жінок і дівчат, що мріяли про кохання, вірили в нього, чекали й боролися за нього. Дякую великому казкареві з Данії, який подарував мені цей чарівний світ!
3. «Актриса» Жуля та Едмона де Гонкурів Уже коли я стала студенткою Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка–Карого, мене вразила книга французьких письменників братів Жуля та Едмона Гонкурів «Актриса». І справа не тільки в цікавому сюжеті і вишуканій мові, не в тому, що доля героїні перегукується з долею знаменитої Сари Бернар, ― для мене ця книга стала підручником з майстерності актора. Коли дівчина з бідної родини мріяла грати королев і принцес, вона відшліфовувала свою поставу і рухи, так переконливо користувалася атрибутами влади, що справжні можновладці програвали поряд із нею. І це примушувало мене досконало займатися сценічним рухом, танцем, роботою над поставою, щоб потім бути переконливою у ролях королев і аристократок. Все це мені знадобилося, коли створювала образи Лісістрати, Климентини, Клеї, Кочубеїхи, сеньйори Капулетті, Кручініньї та інших. Дівчатам, що мріють про акторство, раджу прочитати цей роман.
4. «Маруся Чурай» Ліни Костенко Дуже люблю творчість Ліни Костенко, багато програм з її поезій створила на радіо й телебаченні, але, оскільки йдеться не про всю творчість поетеси, а про один її твір, то віддам пальму першості роману у віршах «Маруся Чурай». Ось і знову дорога мені тема ― пристрасне кохання і пекуча зрада, пісні, які дарує героїня своєму народу, і той же народ засуджує її. Жаль, що свого часу не довелося зіграти цю роль, але твір ― надзвичайний! Цей вічний двобій духовності й побуту, що в ньому гине високе почуття любові, ці болючі Марусині слова: Моя любов сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі…
5. «Лісова пісня» Лесі Українки І книга, без якої не уявляю своєї творчості. Це ― «Лісова пісня» Лесі Українки. Грала Мавку у виставі Тернопільського драмтеатру імені Тараса Шевченка, присвяченій 100–річчю від дня народження геніальної поетеси, у постановці режисера зі Словаччини Ярослава Сисака. Її ставили більш як 300 разів. Зараз у виставі нашого театру граю Долю. Вважаю «Лісову пісню» вершиною творчості Лесі Українки. Незадовго до смерті в далекому грузинському Сурамі поетеса створила драму–феєрію, присвячену рідній Волині, там ніби й нема слів про Україну, але вона переповнена українською природою, лірикою, ніжністю, українськими характерами, українською пристрастю і філософією. Це піднімає Україну до вершин світової культури і космосу людських почуттів. Цей твір житиме вічно, як і його героїня. Колись мене здивувало, як Леся закодувала у «Лісовій пісні» колір національного прапора. У монолозі Мавки є такі слова: Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото–блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні… Бачите: не рожеві, не сріблясті, а золото–блакитні. У цьому шедеврі залишила Леся й свій заповіт: Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде…» Драма таки й справді зіткана з любові, йдеться не тільки про кохання Мавки і Лукаша, а про Любов авторки до прекрасної і багатостраждальної землі, що зветься Україною, що ніяк не може «своїм життям до себе дорівнятись». Кожного з нас цей твір і сьогодні змушує замислитися, як треба жити, щоб зробити світ навколо себе кращим і досконалішим… Хочу, щоб молодь читала не лише в інтернеті, а й гортала сторінки живих книг і відкривала для себе таїну життя і любові. А без цього ― щастя неможливе!
Візитка «Читанки»:
ПРИХОДЬКО Людмила Іванівна народилася 19 червня 1945 року у місті Каневі Черкаської області. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва (нині університет театру, кіно і телебачення). Народна артистка України (1993). Працювала в обласних музично-драматичних театрах у Полтаві, Івано-Франківську, Тернополі, з 1976 року – у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка. Зіграла понад 150 ролей на сцені (серед них – Леся Українка у виставі за п’єсою Миколи Олійника «Одержима» (режисер Еділ Ольшевський), Валя в «Іркутській історії» Олексія Арбузова, Люба в «Набережній», Марина у «Соловейку-Сольвейг» Івана Драча, Ганна Андріївна в «Ревізорі» Миколи Гоголя, Мати в «Провінціалках» Ярослава Стельмаха, Палажка у спектаклі «Ніч на Івана Купала» за драмою Михайла Старицького, Міранда – «Дон Жуан, або Любов до геометрії» Макса Фріша та ін.), а також у 5 художніх фільмах: «Бур’ян» (1966), «Прощайте, фараони!» (1974), «Знайди свій дім» (1982), «То мужчина, то жінка» (1989), «Геній» (1991). З інтерв’ю газеті «Волинь-нова» 18 червня 2015 року: – Вам направду є чим пишатися. Зі 150 ролей були якісь особливі? – Довіку не забудеться Лесина «Лісова пісня», «Соловейко-Сольвейг» Івана Драча. А як я любила і люблю «Лісістрату»! Хоч і написаний твір віки тому, а це ж монологи про сьогодення, про нашу Верховну Раду, про події на Донбасі. Коли дивлюся на зруйновані вщент міста, смерть і кров, у мене серце просто завмирає. Пригадую, як була в Донецьку, цей переповнений зал, як слухали люди… І не можу повірити, що в місті троянд не залишилося патріотів.
