«ЄСЛІ ТИ НЄ ГАЛІНА БОРІСОВНА, ТАК ЧЄВО У ТЄБЯ ЄЙО ТЄЛЄФОН?»

Історія про те, як банк «Михайлівський» переслідує журналістку «Волині», переплутавши її з іншим боржником, продовжується і обростає новими прикрими подробицями...

Тамара ТРОФИМЧУК


А починалося все досить кумедно. У лютому мені подзвонили з банку «Михайлівський», назвали якоюсь Галиною Борисівною, яка нібито позичила у них гроші, і попросили назвати свій ідентифікаційний код. Знаючи скільки шахраїв зараз розвелося, я, зрозуміло, відмовилася це робити, пояснивши, що не Галина Борисівна, і не розумію, про що йде мова. Оскільки до згаданого банку не маю жодного відношення, випадок швидко забувся. Однак із часом дзвінків до «Галини Борисівни» значно побільшало. А потім і взагалі почалися погрози.
Кажуть, диявол ховається у дрібницях. Останніми днями я часто про це згадую, адже саме через дрібницю — незначну помилку в телефонному номері — вже п’ятий місяць працівники «Михайлівського» та їхні колектори морочать голову боргом, до якого не маю жодного стосунку. Не знаю, яким чином мій телефон опинився у цієї самої «Галини Борисівни» (хай їй гикнеться), чи вона його просто вигадала, але від лютого я займаюся тим, що переконую фінансову установу, що не є цією жінкою. На жаль, безуспішно. Банк більше вірить записам своїх клерків, ніж моєму паспорту, посвідченню журналіста «Волині–нової», наданим працівникам установи у Луцьку.
Ще кілька тижнів тому здавалося, що абсурдній історії нарешті настане кінець. Після написаної в луцькому відділенні «Михайлівського» заяви–скарги, одного вечора на мобільний подзвонила працівниця банку в Києві. Перепитала, чи це дійсно мій номер, чи давно ним користуюся, вибачилася за непорозуміння і пообіцяла: більше не телефонуватимуть. З цими ж запевненнями подзвонили і з луцького офісу банку. Але в подальшому все вийшло, як у мексиканських серіалах, де дві серії поспіль герої клянуться у вічному коханні, а в третій із легкістю зраджують.
Попри запевнення працівників банку зі списків боржників мене так і не викреслили. Або не подали про це відповідної інформації колекторській конторі, яка займається вибиванням грошей. Бо одного дня на моєму мобільному знову висвітився номер «Колектори»… Не вірячи своїм очам, я підняла трубку, інстинктивно налаштовуючись на скандал. Як виявилося, не даремно. Колектор, не сказавши навіть «добрий день», почав зі звичної фрази: «Ну што, Галіна Борісовна? Дєньгі возвращать будем?»
Розмова відбулася на підвищених тонах. Моїх пояснень колектор не слухав. Одразу зірвався на крик: «Єслі ти нє Галіна Борісовна, так чєво у тєбя єйо тєлєфон?» — репетував у трубку стандартний набір погроз про відірвану голову і шанси не дійти додому. А рівно за тиждень на телефоні знову висвітився номер колекторів, слідом за яким прийшла есемеска: «Ваш борг — 795 гривень». Оце так розібралися, вирішили проблему!
Якщо раніше я сміялася з цієї ситуації, дивуючись безладу в банківській установі, то тепер роздумую над іншим: чому, власне, маю все це терпіти? Чи не взяти мобільний телефон із номерами, з яких телефонували, есемесками, запросити свідків розмов із колекторами і подати до суду за незаслужену образу та приниження гідності? Нехай відшкодують моральні збитки, раз такі розумні. Тим більше, з відгуків читачів на першу публікацію про цю історію виходить, що подібні «наїзди» на добропорядних громадян далеко не поодинокі. Колектори своїми погрозами попсували кров багатьом людям, які були змушені змінити номери, щоб позбутися цієї напасті. Чесно кажучи, раніше я вважала, що колекторські контори роблять корисну справу, бо позичене треба віддавати. А коли зіткнулася з цими нахабами особисто, кардинально змінила думку: таким людям місце не в бізнесі, а в гестапо. Тому ще один дзвінок — і з банком «Михайлівський» та його партнерами швидше за все зустрінемося в суді… А ми ще кажемо: у державі бардак. Як йому не бути, якщо навіть у приватній бізнесовій установі права рука не знає, що робить ліва?