ЗАЛИШИЛА ВОЛИНЯНАМ ФОЛЬКЛОРНЕ НАМИСТО
Пам’яті невтомної збирачки народних пісень Антоніни Голентюк
Пам’яті невтомної збирачки народних пісень Антоніни Голентюк
Якоїсь суботи зібрався до матері і чекав маршрутного автобуса на зупинці біля муздрамтеатру. Добре, що поламалась тоді маршрутка, бо ця обставина подарувала мені щасливу останню зустріч із знаменитою землячкою Антоніною Голентюк. Побачив її на сусідній лавочці.
— Ото йду з собору і присіла перепочити, бо дуже ноги болять, не можу додому дійти, — перебиваючи дух, мовила втомлена життям одержима жінка.
Ми розговорилися, верталися спогадами до рідної річки Чорногузки, наших сіл на її берегах.
— Хіба я не подарувала вам своєї книжки “Моя родино — Україно!”? — перепитала раптом Антоніна Іванівна. — То, може, ходімо, зробимо це зараз.
Від зупинки до ошатного будиночка на вулиці Вчительській, де мешкала моя землячка, якихось сім хвилин ходьби. І ось ми знову заходимо в затишну кімнату, в якій вперше зустрілися кільканадцять років тому для підготовки матеріалу до газети про фольклорне захоплення Антоніни Голентюк. Жив ще тоді її чоловік Петро, а мій односельчанин, який довго добивався серця юної красуні із сусіднього села Гать по той бік Чорногузки. Жила там відома на всю округу співуча і дружна родина Андрощуків, ростила п’ять синів і п’ять дочок. Колиска на балькові в хаті висіла постійно, бо ще одне дитя не підросло, як уже друге на світ благословилося. Останньою в далекому 1923-ому році народилася Антоніна.
Вона усе своє нелегке життя присвятила театральному і пісенному мистецтву, національному духовному відродженню. З невтомної наполегливості Антоніни Іванівни відновилося у Луцьку проведення шевченківських свят, вона увійшла в п’ятірку патріотів-ініціаторів спорудження пам’ятника Великому Кобзарю в обласному центрі.
Ім’я Антоніни Голентюк нині відоме на Волині як великої громадської діячки, заслуженого працівника культури України. Вона була активісткою крайової організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, відродженого у 1990 році Волинського крайового Братства імені святого апостола Андрія Первозваного, обласного відділу Союзу українок.
Збирачка волинських народних пісень, невтомна їх Берегиня залишила нам у спадщину чудову книгу “Фольклорна веселка”, дитячу збірочку “Люлі, люлі, люлі-са” та інші. “Моя родино — Україно!” — її своєрідна сповідь перед минулим, хвилююча розповідь про вистраждане пережите.
... Ось ту книжку з автографом привіз тоді додому в село, влаштував голосне читання її своїй матері. Мама витирала хустинкою очі, бо все, що там написано, їй було до болю знайоме і рідне.
Минулого тижня услід за волинським романтиком-бандуристом Богуславом Ляховичем похоронили таку ж сподвижницю національного духу Антоніну Голентюк. Минає дев’ять днів, як на 81-у році життя вона відійшла у Вічність. Хай буде пухом їй рідна земля.
Святослав КРЕЩУК.
Якоїсь суботи зібрався до матері і чекав маршрутного автобуса на зупинці біля муздрамтеатру. Добре, що поламалась тоді маршрутка, бо ця обставина подарувала мені щасливу останню зустріч із знаменитою землячкою Антоніною Голентюк. Побачив її на сусідній лавочці.
— Ото йду з собору і присіла перепочити, бо дуже ноги болять, не можу додому дійти, — перебиваючи дух, мовила втомлена життям одержима жінка.
Ми розговорилися, верталися спогадами до рідної річки Чорногузки, наших сіл на її берегах.
— Хіба я не подарувала вам своєї книжки “Моя родино — Україно!”? — перепитала раптом Антоніна Іванівна. — То, може, ходімо, зробимо це зараз.
Від зупинки до ошатного будиночка на вулиці Вчительській, де мешкала моя землячка, якихось сім хвилин ходьби. І ось ми знову заходимо в затишну кімнату, в якій вперше зустрілися кільканадцять років тому для підготовки матеріалу до газети про фольклорне захоплення Антоніни Голентюк. Жив ще тоді її чоловік Петро, а мій односельчанин, який довго добивався серця юної красуні із сусіднього села Гать по той бік Чорногузки. Жила там відома на всю округу співуча і дружна родина Андрощуків, ростила п’ять синів і п’ять дочок. Колиска на балькові в хаті висіла постійно, бо ще одне дитя не підросло, як уже друге на світ благословилося. Останньою в далекому 1923-ому році народилася Антоніна.
Вона усе своє нелегке життя присвятила театральному і пісенному мистецтву, національному духовному відродженню. З невтомної наполегливості Антоніни Іванівни відновилося у Луцьку проведення шевченківських свят, вона увійшла в п’ятірку патріотів-ініціаторів спорудження пам’ятника Великому Кобзарю в обласному центрі.
Ім’я Антоніни Голентюк нині відоме на Волині як великої громадської діячки, заслуженого працівника культури України. Вона була активісткою крайової організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, відродженого у 1990 році Волинського крайового Братства імені святого апостола Андрія Первозваного, обласного відділу Союзу українок.
Збирачка волинських народних пісень, невтомна їх Берегиня залишила нам у спадщину чудову книгу “Фольклорна веселка”, дитячу збірочку “Люлі, люлі, люлі-са” та інші. “Моя родино — Україно!” — її своєрідна сповідь перед минулим, хвилююча розповідь про вистраждане пережите.
... Ось ту книжку з автографом привіз тоді додому в село, влаштував голосне читання її своїй матері. Мама витирала хустинкою очі, бо все, що там написано, їй було до болю знайоме і рідне.
Минулого тижня услід за волинським романтиком-бандуристом Богуславом Ляховичем похоронили таку ж сподвижницю національного духу Антоніну Голентюк. Минає дев’ять днів, як на 81-у році життя вона відійшла у Вічність. Хай буде пухом їй рідна земля.
Святослав КРЕЩУК.