Але чи хоч задумуються про це наші обранці, відпочиваючи зараз на найкращих курортах світу («перепрацювались», бачите), поки простий люд «засмагає» на «зеленому морі» — своїх дачних ділянках, щоб якось вижити? Сумніваюсь...
Мирослава КОЗЮПА, редактор відділу розповсюдження і творчого розвитку газети «Волинь–нова»
Але чи хоч задумуються про це наші обранці, відпочиваючи зараз на найкращих курортах світу («перепрацювались», бачите), поки простий люд «засмагає» на «зеленому морі» — своїх дачних ділянках, щоб якось вижити? Сумніваюсь...
Почубитися, поскандалити, показати колезі середнього пальця, похвалитися обновкою, помірятися сумками — чия дорожча, облити водою, пускати мильні бульбашки, стрибати через столи, гратися телефоном чи планшетом, купити товар через інтернет, погортати журнал з еротичними фотографіями, ніжно погладити руку молодій красуні-модниці… Правильно — це Верховна Рада України — найвищий законодавчий орган держави. Ну як діти, їй–богу, не один подумав, подивившись дискусії навколо запуску у парламенті квадрокоптера. Нічого не маю проти боротьби із кнопкодавством, от лише народні обранці цим важливим для наших військовослужбовців апаратом тішаться, наче малята. «Депутат Ігор Луценко, вийдіть із зали. Раніше ніж через три дні не повертайтеся!» — вимагає, наче строга вчителька, перший віце–спікер Ради. Не судитиму з точки зору закону чи регламенту, але з погляду суспільно-політичної моралі це виглядає не логічним. Бо народ творити закони обрав саме цих: з усіма їхніми «тарганами» в голові, вадами поведінки, принциповістю чи безпринципністю. Для наведення порядку у депутатському середовищі скоро батьків, як у школу, викликатимуть. Хоча це не складно, бо багато членів родинного підряду сидить під одним куполом (не дивина, а швидше — уже традиція у нас, що тато і син одночасно є народними депутатами), можна на місці батьківські збори проводити. Щодо найбільш неслухняних застосовують «важку артилерію», кличуть «на килим»: когось до Президента, когось до олігарха–патрона. До слова, клановість і лобізм у міжнародній демократії не є негативом і часто практикуються. Усім відомі політичні родини Бушів, Клінтонів у США, Саркозі — у Франції, Качинських — у Польщі. От тільки виховання там інше, і діти стають не «мажорами» — господарями життя, а дорожать репутацією і гідно продовжують професію батьків. Там не учать у парламенті за сусіда голосувати. Хоча, знаєте, як це важко — кнопки натискати! Не кожен депутат зможе працювати «у дві руки» за 30 секунд. Лише окремим спритникам і спритницям вдається, не оглядаючись, «намацати» за спиною на сусідньому столі потрібну клавішу. А ось молоді обранці, що були далекими від політичної кузні і вперше потрапили у Верховну Раду просто з горнила революції і війни, власними витівками «самостверджуються». Так теж роблять діти, коли батьки на них тиснуть, занадто вимагають, роздають вказівки. Тепер засунути частинку сірника в щілину дверей, аби не зайти у приміщення, як було раніше, — не проходить. Тож депутати до таких витівок не вдаються — просто блокують робоче місце спікера. При всій повазі до колишніх заслуг керівництво парламенту не справляється з організацією роботи та забезпеченням дисципліни. Фінансовий «батіг», яким карають наших багатіїв-нардепів, їм не страшний. Хіба що запозичити таку систему голосування, як у Великобританії, де при голосуванні законотворці виходять із зали — хто «за» — у праві двері, хто «проти» — в ліві. Або перевести на натискання педалей ногами. Раптом допоможе? А от виборцям слід обирати не «першачків», а людей із «вищою» освітою. У професійному, а не політичному значенні. Бо поки політично–економічна еліта поводитиме себе, як люблять говорити педагоги: перший клас, перша чверть, — добра не буде. Вони грітимуть своє пузо десь на курортах Шарм-ель-Шейха, а ми — рахуватимемо останню копійку до пенсії чи зарплати.
