Остання надія репресованих – ворота НКВС?!

 

26 вересня голова СБУ Василь Грицак та очільник Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович відкрили пам'ятну дошку жертвам політичних репресій ХХ століття на будівлі колишньої тюрми НКВС на вулиці Ірининській у Києві (на фото)

Лариса ЗАНЮК

Опубліковане у кількох ЗМІ фото з відкриття дошки при вході у тюремну будівлю привернуло увагу вже тим, що вищезгадані посадовці посміхалися під час події, а голова СБУ Василь Грицак взагалі був у головному уборі — бейсболці. Роздивляючись усміхнених офіційних осіб на невеселому тлі, вчиталася у слова. І тут... Стоп... Прокрутіть, як кажуть, цю плівку назад. Дослівно цитую напис на дошці, розміщеній на стіні (не воротах!) будівлі: «Ці ворота у 1930–1940-х роках були останньою надією на життя десятків тисяч репресованих нацистським та комуністичним тоталітарними режимами».

 

Невже не можна просто написати: «У цьому приміщенні у 1930–1940-х роках було закатовано десятки тисяч осіб, репресованих нацистським та комуністичним тоталітарними режимами»?

Отже, остання надія репресованих була на що – на ворота тюрми НКВС чи на тодішніх її служителів? Словесний каламбур чи безграмотність, а, може, підтекст чи обережність у висловлюваннях – боялися образити попередників? Невже не можна просто написати: «У цьому приміщенні у 1930–1940-х роках було закатовано десятки тисяч осіб, репресованих нацистським та комуністичним тоталітарними режимами»?

Але ж слова пана Грицака дихають таким патріотизмом: «Господарів цієї будівлі — і сталінське НКВС, і гітлерівсь­ ке СД — поєднувало одне прагнення — вичавити дух свободи нашого народу, перетворити його на покірного прислужника своїх імперсь­ ких амбіцій». І В'ятрович наголосив, що «ця дошка важлива для самих працівників СБУ, які стоять на варті демократії і більше ніколи не перетворяться на репресивний орган».

Ми запитали у відомих мовознавців, як вони з позиції мовної грамотності сприймають такий та подібні написи.

Світлана БОГДАН, завідувач кафедри, кандидат філологічних наук, професор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки:

— Цей напис містить метафору, яка може викликати в адресата різні асоціації й, головне, реакцію. А тому маю сумнів і застереження щодо доцільності й умотивованості такого формулювання. Цей напис, щонайперше, не передає точно сам факт і явище. У такий спосіб завуальовано злочини нацизму й тоталітаризму (а це передусім ще й конкретні виконавців) і їх наслідки — тисячі невинних жертв, не згаданих дотепер поіменно. Власне, з відсутності відповідності понять і найменувань, такого собі мовного мімікрування й приховування трагічних сторінок нашого минулого маємо їх тяглість у дні сучасному.

 

Синтаксис — це стиль. Його мають сильні, самодостатні. А такі написи свідчать, що немає ні стилю, ні самоповаги у тих, хто так пише.

 

На жаль, і сьогодні теж говоримо й пишемо про реальність опосередковано, метафорично, узагальнено, не відтворюючи справжню сутність понять і явищ. Чому ЗМІ і ви, зокрема, пишете «АТО», а не «війна»? Майже щоденні людські втрати мають дотепер не персоналізований вимір, а звучать лише мовою цифр — 1 загинув, 3 підірвалися… (до речі, навіть у документах часів Другої світової втрати називали непоправними)… Безпам’ятство веде до прірви. Отож, приведімо насамперед у відповідність назви й поняття. Бо це не лише і не просто мовна проблема. А щодо напису на стіні тюрми, то, можливо, доречніше було б (зберігаючи частково метафорику): «Тут гинула остання надія у тисяч тих, котрі були знищені чи репресовані…» І частіше згадувати імена наших героїв і мучеників за незалежність. І не лише у дні пам’яті. Щоб зберегти життя тим, хто так потрібен для розбудови Української держави.

Ірина ФАРІОН, мовознавець, член політради ВО «Свобода», професор Національного університету «Львівська політехніка», до якої довелося звернутися за порадою, назвала напис повним абсурдом:

— Синтаксис — це стиль. Його мають сильні, самодостатні. А такі написи свідчать, що немає ні стилю, ні самоповаги у тих, хто так пише. Це наслідок мовної безграмотності та того, що ми все життя наслідуємо — то російську мову, то тепер англійську. Пам'ятаю, як Ющенко йшов на вибори із таким гаслом: «Україні бути щасливою». Це якби ви на питання вашої мами: «Як твоє здоров'я?» сказали б: «Мені бути здоровою». За таку відповідь хочеться покрутити біля скроні і більше нічого не запитувати.

Пані Ірина переконана, що в країні існує підміна понять:

— Той, хто війну не хоче назвати війною, той синтаксис не може пристосувати до історичної свідомості. Для такого не існує цінностей — віри, надії, любові, а є недомовність і недосвідомість. У Львівській політехніці ми відкривали меморіальну дошку і написали «Пам'яті Героїв Небесної сотні та пам'яті Героїв, полеглих у війні, розв'язаній російським агресором у 2014 році» — без недомовок, бо не треба боятися озвучити правду. Щоразу, коли проїжджаю повз Янівський цвинтар у Львові, на якому поховані визначні українські діячі, читаю напис: «Ваша смерть — це наше життя». Ось так коротко і влучно. І розумію, завдяки кому я живу.

А що люди відчуватимуть, читаючи напис на меморіальній дошці на стіні тюрми НКВС?

Порівняйте написи на меморіальній дошці на стіні колишньої в'язниці НКВС і на будинку Львівської політехніки.