Курси НБУ $ 39.22 € 42.37

ХУТОРЯНИ

На території Самарівської сільської ради Ратнівського району колись було понад вісімдесят хуторів...

Рік тому зацікавилась долею маленьких сіл Волині, які, по суті, вмирають. А відтак — і хуторами, які у свій час були приречені, оскільки всіх переселяли в село: до гурту, бо в колгоспі не могло бути індивідуальних господарств. А в Ратнівському районі їх і досі ще багато. Зокрема, в Самаринській сільській раді, коли до неї входило і Оріхове, їх нараховувалось понад вісімдесят, згодом шістдесят. І навіть після того, як в середині вісімдесятих років це село відокремилось, самаринських хуторів було десь тридцять. Сьогодні — сімнадцять. Окремі хутори — Груд, Ольховичі — злились із Самарами. Зовсім скоро “добіжить” новобудовами до села і хутір Забріддя.
1. ЗА БІРКАМИ – УЖЕ БІЛОРУСЬ
На самаринських хуторах — від трьох до двадцяти двох дворів. І відповідна кількість мешканців — десь п’ять, а десь і шістдесят. Це статистичні дані останнього перепису. Але вони уже застаріли. Бо, наприклад, на хуторі Бірки на час перепису було три двори і п’ять чоловік. Ті три двори збереглись, але одна оселя вже спорожніла. І тепер тут уже не п’ять, а три чоловіка живе. Ми їдемо саме на цей хутір із сільським головою Миколою Штиком не випадково: він особливий, бо за ним — уже кордон з Білоруссю.
Не доїжджаючи до пункту пропуску, наш автомобіль бере вправо — до обійстя хуторянина Павла Шинкарука. Забігаючи наперед, скажу що це, звичайно, не залишилось без уваги прикордонників. Поки я розмовляла з господарем хутора, редакційний водій відійшов в бік лісочка, до якого рукою подати,— хотів подивитись, чи ж є гриби. Але, як тільки він наблизився до березнячка, перед ним, немов із землі, виросли дві постаті у камуфляжній формі. Виявляється, з пункту пропуску прикордонникам передали , що якась “Волга” зробила дивний маневр. Певно, була підозра, що ще якийсь один хитрун хоче перетнути кордон “партизанськими” стежками. Та ще й так нахабно — на очах у стражів кордону. Отож, грибочків наш водій так і не назбирав, а документи довелось показати, засвідчити особу. Такий порядок на кордоні.
І, до речі, людину з обласного центру навіть з паспортом прикордонники не пропустили б ні тут, на лісовій стежці, ні на пункті пропуску “Самари”. Бо хоч він і міждержавний, та поки що його облаштовують (нема митної служби — лише інколи доїжджає з іншого пункту митна варта). А відтак він тимчасово місцевий — кордон тут можуть перетинати лише мешканці Ратнівського району з української сторони і Кобринського — з білоруської.
І вже в розмові з хуторянином Павлом Шинкаруком ми не раз повертались до того, що хутір знаходиться у прикордонні. Колись сусідство із сябрами було благом: закінчували діти школу і їхали на роботу у Брест, Кобринський, Кам’янецький райони. І донині живуть “на Білорусі”, як каже Павло Степанович, і його троє дітей. Наймолодша дочка Люба — у Бресті. Їй доводиться буквально прориватись до батька. Навіть з паспортом її не пропустили б в офіційному пункті на кордоні, бо ж не кобринська. А тут, як на те, каже старенький, ще й паспорт дочка загубила. Тож доїжджає до білоруського села Дивин, а звідти пішки вісім кілометрів топає лісом на хутір. Та ще й треба вистежити, щоб на прикордонників не натрапити. Особливо ревно охороняють кордон білоруські прикордонники. Із українськими, може б, і домовилась, бо серед них немало і місцевих хлопців. А вони знають скільки-то волинян подалось в Білорусь. І чому вони туди поїхали — не з добра, звичайно.
Павло Шинкарук пам’ятає, яким був хутір Бірки за Польщі. Гміна знаходилась в селі Леліково Кобринського району (тобто, за Польщі, як і за Радянського Союзу, про кордон ніхто не згадував). Там, на Білорусі, певно, і пан жив. А тут, на хуторі, ніхто ніякого пана не бачив. Хазяйнував кожен, як міг. У кого землі більше та сінокосу, той “крепше хазяйство мав”. А батько Павла був бідним. Землі обмаль було в нього, то мусив орендувати в багатших.
Дружина Павла Степановича — Ксеня — теж хутірська. І на її батьківщину прийшов він у п’ятдесят другому році.
— Мої батьки не дуже хотіли, щоб я на Ксені женився,— пригадує чоловік. — Бо вона була бідною дівчиною — вже як сирота. До того ж знали, що мене в армію заберуть, то не хотіли, щоб я себе сім’єю зв’язував. Але як “втріскаєшся”, то, здається, що гарнішої і добрішої нема на світі. І я від своєї Ксені не відступив. Ми навіть весілля ніякого не захотіли, хоч батьки вже змирились з моїм вибором. У м’ясниці я зібрав свої пожитки і перейшов до жінки.
А восени того ж року йому довелося залишити молоду дружину на хуторі саму аж на три роки — призвали служити. Як вернувся з армії, то почув, що почалось переселення з хутора. І його переселили б, як вважає сьогодні Павло Степанович. Тільки хатка, де вони жили з Ксенею та своїми старшими дітками, була дуже старенька — як зачепиш, то вже не буде що складати. “Ти, Павле, сиди тут і паси худобу”,— розпорядився голова колгоспу. Отож, нагнали скотини у літній табір, і впродовж майже двадцяти літ чоловік був пастухом.
Сім’я більшала. А в старенькій хатині — тіснота жахлива. Оскільки на хуторі будуватись забороняли, то завіз чоловік дерево на нову хату в Самари. І вже навіть поставив там зруб, накрив черепицею. Три роки стояла ця хата, а він ніяк не міг стягнутись, щоб добудувати: діти маленькі — зайвої копійки не було.
— Аж тут дивлюсь,— пригадує чоловік,— уже й переміни: дехто побудувався й на хуторі. У шістдесяті роки перевіз і я із Самарів у Бірки, на свій рідний хутір, той недобудований зруб. Біля лісу все-таки легше було викінчити хату. І жити на хуторі легше, ніж у селі. Все на місці — город, пасовисько, сінокіс. Я тримав дві корови, то навчив їх ходити в ярмі, і так орав поле — вже не треба було йти до бригадира на поклін, щоб коней дав.
І коли вже побудувався чоловік, коли трохи підникли діти і можна було легше пожити, померла його Ксеня. Це був 1974 рік. Ще одна, наймолодша, дочка тоді і в школу не ходила. Самому Павлові Степановичу дуже трудно було б підняти діток на ноги. Мабуть, тому сьогодні він з особливою теплотою говорить про свою другу дружину Марію, яка не побоялась прийти на таке сімейство. Уже разом з нею вони робили весілля, в армію проводжали.
Півроку минуло, як похоронив Павло Степанович свою Марію і залишився зовсім самотнім, бо ж двоє дітей — в Самарах, а троє, як уже згадувалось, в Білорусі. Вже й хазяйство потрохи збуває. А ось коника тримає. І не як тяглову силу (бо має всього п’ятнадцять соток городу, то заради них і невигідно коня годувати), а задля свого зручного транспорту. Запріг коника, сів на підводу — і поїхав у Самари. Бо ж хліба треба купити і до хліба.
Ми ходимо довкруг обійстя Павла Шинкарука. По залишках фруктового саду можна побачити, що мав колись чоловік близьких сусідів. А ось вулиці на хуторі, в тому вигляді, як ми її знаємо, тут ніколи не було: куди не глянеш — болото і корчі, а поміж ними — нивки. Неподалік від хати Павла Степановича була протоптана доріжка, якою самаринці ходили по ягоди, гриби,— в той же, тепер білоруський ліс. І зараз ходять, бо біля Самарів лісу нема. Тільки тепер уже мусять покласти в кишеню паспорт на випадок зустрічі із прикордонниками. І бояться люди, що настане час, коли на пункті пропуску треба буде купувати лісові квитки. Ходять чутки, нібито білоруси збираються ще й таким чином “наводити порядок”. А ще за селом Березняки почали рити канаву шириною метрів дванадцять. Через таку водну перепону важко буде перебратись.
Я не втримуюсь від захоплення: “Яке довкруг роздолля, яка краса!”. І чую на це від Павла Степановича:
— О, колись тут ще гарніше було. Березняк ріс, вода до хати підходила, а потім все покорчували, коли меліорація почалась. Так поле робили. Тепер того поля нема кому і чим обробляти.
Побачивши здаля, що якась машина стоїть біля обійстя Павла Шинкарука, сюди прийшла одна-єдина сусідка Ксеня Косенко.
— Думала, може, знову тут тих чорних шукають,— каже жінка (йдеться про нелегальних мігрантів — прим. авт.). — Бо цими днями були прикордонники у мене. Питали, чи не чула я вночі, щоб хтось тут ходив. Якби й чула, то не вийшла б надвір. Пошукали на горищі, по хлівах потрясли...
Це ще одна прикмета життя у прикордонні.
Виросла Ксеня у Самарах. А тридцять шість років тому прийшла на хутір Бірки в невістки. Тоді так боялась, що навіть вдень, як залишалась сама, двері на клямку закривала. А зараз уже звикла до хутора. П’ятеро її дітей виросли, роз’їхались — хто в Самари, хто в Білорусь. Чоловік помер. Чотирнадцять внуків уже має жінка. Найстарший, вісімнадцятирічний, живе з нею. Якби не він, то, “мабуть, і не сиділа б на хуторі”. Дядько Павло (так вона називає Павла Степановича) виручає — дасть коня і город зорати, і сіно привезти.
— А як не виручити,— додає чоловік. — Вона ж у мене одна сусідонька...
Наш фотокореспондент сфотографував цих хуторян на обійсті в Павла Степановича. Це, мабуть, перший такий знімок у їх житті.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
Telegram Channel