Чому при аборті звинувачують лише жінок?

Все почалося з того, що читачка відмітила мене у своєму дописі, написавши, що на нього її наштовхнула моя книга «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе». Її допис був про право жінки на аборт.

У коменти, звісно, прийшли люди – кожен зі своєю думкою. Один чоловік виступав дуже активно. Привернув увагу. Його погляди мені зрозумілі. Усе це в різних інтерпретаціях ми чули багато разів. І про матерів «у лапках», і про «автогеноцид», і порівняння жінок, що пройшли через аборт, з німецькими нацистами та росзагарбниками… 

Я пишу цей допис не для того, щоб захейтити цього пана, спростувати його заяви, виправдатися, чи виправдати, довести, що він неправий і тому подібне. Це не має сенсу. Хвала Всесвіту, що його вплив на чиєсь репродуктивне життя обмежується лише тілом його дружини (майбутньою, теперішньою… я не знаю його сімейного статусу). А пишу я цей допис, щоб вказати на очевидне. Коменти цього чоловіка використовую лише, як красномовний приклад.

Давайте задумаємося, який персонаж відсутній у його риториці (не лише його, власне, а усіх її адептів, чиї коментарі, дописи мені доводилося читати). Кого повноцінно забувають згадати? Хто так зручно випадає з системи координат, як і не було? Правильно, – чоловіки, від яких жінки, яких звинувачують у «автогеноциді», завагітніли. 

То ж чому у таких коментах-звинуваченнях у вбивстві біля «матері» нема слова «батько»? Чому не створити статистику, у якій будуть наступні цифри: скільки жінок, що зробили аборт, попередньо, у відповідь на новину про вагітність, почули від хлопця/партнера/чоловіка: «Це – не мої проблеми, а – твої», «Я не хочу цю дитину», «Нам треба розійтися», «Якщо ти її залишиш, це – суто твоя відповідальність, я – не готовий», «Мої батьки тебе не сприймають, я не піду проти їх волі», «Я був п'яний, нічого не пам'ятаю», «Спробуй докажи, що дитина моя»… 

У багатьох країнах у жінок забирають цей базовий вибір – народжувати, чи ні. Проте нема жодних механізмів, що змушують чоловіка бути татом, якщо він цього не хоче.

Скільки рішень про аборт були прийнятими спільно, за згодою обох партнерів? 

Скільки чоловіків благали партнерку не робити аборт і обіцяли після народження забрати дитину собі і виховувати самостійно? Скільки виконали цю обіцянку? 

Скільки з цих вагітностей настали у результаті зґвалтування? Я думаю, від цієї статистики такий умовний коментатор, м'яко кажучи, «офігів» би. 

Ці люди хочуть, щоб жінки приводили у світ небажаних дітей. У багатьох країнах, навіть у деяких штатах Америки, у жінок забирають цей базовий вибір – народжувати чи ні. Проте нема жодних механізмів, що змушують чоловіка бути татом, якщо він цього не хоче. І я зараз не про аліменти «на відчепись», а про присутність і виховання. Як показує приклад, що вище, їх навіть як співучасника «злочину» не згадують. 

Випереджаючи коментарі, для усіх тих, хто пропонує народити і віддати, скажу: ця пропозиція може звучати з ваших вуст лише у випадку, якщо ви особисто взяли з дитбудинку і виховуєте у любові хоча б одну дитину, від якої відмовилися батьки. 

Зменшити число абортів можна лише за рахунок забезпечення якісної сексуальної освіти, як всередині сім'ї, так і у школі. Тут нема швидких, дієвих рішень. 

Будь-яка заборона не знищує явище, а змушує його процвітати підпільно. Іронічно, що більшість захисників ненароджених душ проти якісної секс-освіти в школах, бо це суперечить їхнім релігійним переконанням. 

А от лізти у матки чужих жінок, адмініструючи цю «периферію», як вважають за потрібне – не суперечить. Тому маю пропозицію: спробуйте залізти… в мошонки. 

А що ви скажете, дорогі читачі? Пишіть нам: takvolyn.gmail.com.

Катя БЛЬОСТКА, українська письменниця, блогерка, яка народилася і виросла в місті Гоща Рівненської області, але в 2014 році переїхала з чоловіком і чотирма синами в США.

Зараз також читають: Мого бійця не відпустили на похорон брата...