А горохівські Старики ходять у походи!

Олеся БАНАДА

Під час першої подорожі плакала, що довелося їхати возом
Замолоду пані Марія два роки поспіль брала участь у спелео-логічних експедиціях — досліджували новоафонські печери, походами пройшли Крим, місяць вивчали чорноморське узбережжя від Батумі до Сочі. Навіть минулого літа ризикнула піти в похід.

Село Старики межує з Берестечком. Коли у XVI столітті містечко розрослося — старих людей пан вирішив виселити за рів, який викопали довкруг Берестечка кріпаки.

— 68 років, уявляєте, спека шалена, червень. 60 кілометрів треба було здолати за три дні, — розповідає пані Марія. — Я взяла велосипед. Думала, буду їхати. Заходимо в ліс — а там пісок. Веду ровера, на спині – здоровенний рюкзак, на одному боці керма — два казанки, на другому — відро. Дорогою то ланцюг порвався, то шину пробила. Всі тренери дивувались, як я взагалі дійшла до кінця.
А зародилася любов до туризму тоді, коли 10-річну Марію вчителька географії взяла з собою в похід. Тоді йшли з Берестечка до Горохова.
— Я з усіх сил намагалася не відставати від старших. Та вчителька, бачачи, що я мала, втомилася, посадила мене на воза, то було стільки плачу, що не йду, а їду, — згадує Марія Леонтіївна.
Доля розпорядилася так, що жінка 20 років жила в Грузії — звідти родом її чоловік. Їй було 25 літ, працювала тренером у плавальному басейні в Луцьку. Розрахувалася з роботи і поїхала на береги грузинської річки Чівчаві.
— Хоча в сім’ї чоловіка — всі греки. І весілля робили за їхніми традиціями, — коли жінка розповідає про ті часи, наче світиться зсередини. — Досі пам’ятаю, як сиртакі (популярний грецький танець. — Авт.) танцювала. Був 1971 рік, у нас на весілля по карбованцю дарували, а там — золоті прикраси…
Марія Леонтіївна працювала у школі, викладала історію, географію, літературу, здобула звання «відмінник освіти». Стала одразу своєю: колеги з перших днів називали її «наша Мариночка». Жили з чоловіком дуже щасливо за 20 кілометрів від Тбілісі у місті Тетрі-Цкаро (у перекладі на нашу мову означає «біле джерело»), виховували двох синів.
Коли в 1991 році розпочався грузинсько-осетинський конфлікт, редакцію, де працював чоловік, закрили, у школі, де вчителювала пані Марія, із 1800 залишилося 400 учнів. Починалися голодні роки: у магазинах не було нічого, окрім морської капусти.
— Чоловікова мама на той час жила в Луцьку, моя — в Стариках. Обидві пишуть-плачуть: «ти в мене один», «ти в мене одна». Ми зважили всі «за» і «проти» і приїхали в Україну, у Старики, — розповіла пані Марія.

Учить дітей ніколи не здаватися
Після повернення на Батьківщину від контрасту з Грузією оговтатися було непросто. Спочатку Марія Леонтіївна сікла буряки, важила зерно в колгоспі.
Вже згодом очолила Будинок дитячої та юнацької творчості у Берестечку. Довелося його ремонтувати, бо всюди світили діри. Любов до роботи і дітей додавала сил долати життєві труднощі: тато хворів, потім свекруха, маму багато років мучив склероз. Усі заощадження витрачали на лікування. А найболючішим ударом стало те, що хвороба забрала молодшого сина.
Коли його привезли мертвого, моя мама нічого не розуміла, казала, що то весілля, стільки квітів… — очі неймовірно сильної духом Марії Леонтіївни повняться слізьми. — За підтримку в цей складний час дуже вдячна чоловікові. Він завжди допомагав, і я жодних змагань чи поїздок не пропустила.
Відрада Марії Леонтіївни — внучка, що залишилася після сина. Їй уже 18, з бабусею — великі друзі. Тож дівчина мріє піти її слідами і стати вчителькою.
Колеги також люблять і цінують пані Марію — керівник театральної студії Оксана Данилюк щиро зізнається: «Марія Леон-тіївна — наш найкращий друг і порадник. Усе тут — її заслуга». Були в Будинку школяра й непрості часи. Коли почалося скорочення і доводилось, звільняти людей, першим, кому Марія Леонтіївна показала «червоне світло», став її чоловік, що працював на той час футбольним тренером.
…Пані Марія — оптиміст і життєлюб. Вона може розповісти стільки історій із походів, що вистачило б на цілу книжку.
Якось поїхали з дітьми на Світязь, а табір із продуктами не приїхав.
— Чого тільки ми не робили, щоб протриматися. Діти назвали себе «Берестечко–герой-2», — розповідає Марія Леонтіївна. — На 6-й день нашого перебування там зустрічаємо на березі… інспектора облвно, відповідальну за табір, із двома жінками (як пізніше з’ясувалося, це була міністерська перевірка. — Авт.). Я — відразу ж до неї: «Олексіївно, де наш табір? Ви мене не впізнаєте?» А вона моргає і так, і сяк. Жінки поцікавилися, хто ми. Я розказала. Вони: «Що ж їсте?» «Гриби збираємо, рибу ловимо», — кажу. Інспектор позеленіла. «Можна глянемо, де ви живете?» — питають. А в нас і в наметах, і на вулиці — порядок і чистота ідеальна. Вони були дуже здивовані. Незабаром принесли два ящики нарізаного хліба. Мої 25 дітей як налетіли — за секунду все розмели. На другий день привезли трохи продуктів, а на третій приїхав табір. То це згадували 10 років.
Така школа життя. Проте з Марією Леонтіївною дітям цікаво, і вони не здаються навіть в екстремальних умовах.

Тут знають, із чого розпочинається Батьківщина
Окрім усього, Марія Фридінська проводить екскурсії в Берестечку, знає все про минувшину рідного краю. З учнями стали переможцями історико-географічної експедиції «Історія міст і сіл Волині».
Тож на моє прохання розповісти трошки про рідне село пані Марія залюбки зробила цікавий екскурс у минуле.
Село Старики межує з Берестечком. Коли у XVI столітті містечко розрослося — старих людей пан вирішив виселити за рів, який викопали довкруг Берестечка кріпаки. Спочатку там було лише три хати. Літні люди робили різну роботу: жінки дерли пір’я, ткали, чоловіки пасли худобу, доглядали птицю. Потім там уже з’явилась ціла вулиця.
Коли в ХІХ столітті була епідемія холери, викосила вона і населення Стариків. У 1872 році для захисту села від лиха побудували дві каплички: Святого Миколая і Святої Покрови. У 1961-му в пік атеїзму їх знесли. Проте вже за незалежної України люди власним коштом відновили святині.
У Стариках було місце, яке називали Біндюга. Тут у 1940 — 1950-х роках добували торф і баржами по річці Стир вивозили в Луцьк. А ще раніше, у XVIII столітті, на тій Біндюзі були величезні склади, де зберігали продукцію, яку продавали на ярмарках у Берестечку.
— Під час війни маму і тьотю з чоловіком вивезли до Німеччини, — розповідає Марія Леон-тіївна. — Мама втекла з поїзда і місяць верталася пішки до рідної хати. То був 1942 рік. Спочатку сиділа дома в сіні, згодом її вивезли в інше село, де вона довго переховувалася… в димарі. Війна забрала життя
26 жителів Стариків, 5 зникли безвісти, 7 вивезли до Німеччини.
Після перемоги життя в Стариках почало потрохи відновлюватися. В одній хаті відкрили садочок, тоді початкову школу, згодом — 8-річну. Тут навчалася і пані Марія. Згадує, що дорога тоді була ґрунтова, весною та восени вода розливалася так, що коні топилися. Доводилось ходити на уроки «по парканах». Вже наприкінці 1980-х проклали дорогу, провели газ. Школу через аварійний стан закрили.
Хоча Старики — відносно невелике село, всього 550 жителів, вони мають ким пишатися. Тут з-поміж сіл, що належать до Перемильської сільської ради, проживає найбільше орденоносців. Також Старики — мала батьківщина всесвітньо відомого хірурга Михайла Павловського.
— Це людина, яка сама себе створила, — мовить Марія Леонтіївна. — Народився в 1930 ро-ці, був дуже талановитим, вчився у Стариках. Потім — у медучилищі, відтак — у Львівському медінституті. Згодом багато літ був його ректором. Відкрив у Львові власну клініку. Зробив понад 20 тисяч операцій, більше 50 років не випускав скальпеля з рук. А скільком тутешнім людям урятував життя! Всі їхали до Михайла Петровича, і він завжди допомагав землякам. Це академік зі світовим ім’ям, автор понад тисячі наукових праць, 15 монографій, 25 авторських свідоцтв про винаходи, мав багато орденів, медалей, відзнак.
Попри славу і шану, не забував про рідне село, часто приїжджав. Востаннє був у Стариках у 80-річному віці. Тоді писав книгу спогадів, фотографувався з сусідами. Казав: «Мабуть, останній раз я на батьківській землі». Так і сталося — незадовго після виходу його книги серце видатного хірурга зупинилося.

Марія Леонтіївна пишається здобутками гуртківців: нещодавно вони зіткали патріотичний килим та зробили зменшену копію берестечківського Свято-Троїцького собору.

Всесвітньо відомий хірург Михайло Павловський завжди допомагав землякам.