Курси НБУ $ 41.36 € 48.32

НАЙБІЛЬШ ЧИТАЮЧИЙ РАЙОН — ГОРОХІВСЬКИЙ

Серед районів області Горохівський аж ніяк не належить до тих, що за чисельністю населення є найбільшим. А тим часом по кількості передплатників на нашу газету ось уже років із шість чи сім він постійно тримає перше місце...

Серед районів області Горохівський аж ніяк не належить до тих, що за чисельністю населення є найбільшим. А тим часом по кількості передплатників на нашу газету ось уже років із шість чи сім він постійно тримає перше місце. Досить переконливо виглядає динаміка росту кількості тутешніх передплатників “Волині”: у 1998 році їх було 4046, а на сьогодні — 5650. Отож і попросив я директора Горохівського вузла зв’язку УДППЗ “Волиньпошта” Петра Рузака поділитися власними міркуваннями.
— Найперше,— сказав директор вузла зв’язку,— це результат плідної роботи нашого відділу передплати, який очолює зараз Наталія Швець. Дбаючи про організацію передплати на всі періодичні видання, “Волинь” тут тримають в полі постійної уваги. Не можу не згадати добрим словом наших кращих начальників відділень зв’язку Зою Бондар з Мар’янівки, де у “Волині” є майже 500 передплатників, а ще Галину Філат, Лесю Асташову, Ларису Рудусь. А головне — кращих листонош Людмилу Павлину, Наталію Куляшу, Людмилу Літковець, Валентину Слупко, Ганну Тимощук, Тамару Карасюкевич, Ольгу Волошинську та Леонілу Маркову, які доставляють мешканцям сіл, що їх обслуговують, по дев’яносто, сто і більше примірників “Волині”.
Другим чинником впливу на зростання кількості передплатників нашої газети є, на думку Петра Рузака, те, що редакція постійно працює у цьому зв’язку безпосередньо з листоношами, винагороджуючи саме їхню роботу. Продовжуючи цю тему, він сказав:
— А третє і головне, про що говорять як у відділі передплати, так і листоноші,— з “Волинню” їм легко працювати, бо газета багатотемна, цікава, смілива у ставленні до негативних явищ, відкрита для різних поглядів і точок зору. Вона нікому не догоджає, має свої, як то кажуть, традиції, свій стиль і своє обличчя. Вона виконується на високому рівні журналістської майстерності, через що і подобається читачам. Коротко кажучи, агітувати за “Волинь” особливо не доводиться.
Останнє підтвердила своїми міркуваннями і Ольга Волошинська, яка, працюючи листоношею в селі Довгів, де 215 дворів, у 110 із них тричі на тиждень приносить “Волинь” і, як сказала, по людях бачить, що число передплатників на нашу газету тут буде зростати. Зустрілись ми з Ольгою Яківною в приміщенні Бранівського відділення зв’язку, обов’язки начальника якого, не забуваючи і про обов’язки листоноші, вона тимчасово виконує. Долю ж свою ця тендітна й усміхлива жінка поєднала із поштою у п’ятнадцять літ. Хоч і народилася вона у Тургайських степах Казахстану, куди в 1963 році виїхали батьки, підхоплені вітрами романтики освоювачів цілинних земель, корінням своїм — волинянка. Було дівчині чотирнадцять літ, коли сім’я переселилася в Нові Санжари, де “стала поштарочкою” і де, після вісімнадцятиліття, “захотіла так і вивчилася на секретар-друкарку”. Повернувшися до витоків свого роду, працювала за цією спеціальністю в тодішньому відгодівельному радгоспі в Борочичах, що від Борисковичів — за кілька кілометрів, потім у Горохівському райкомі КП України, в райвиконкомі та райдержадміністрації. А від середини дев’яностих років минулого вже століття — знов листоноша. І одна із тих листонош області, про яку в редакції “Волині” завжди говорять з повагою.
— Коли я починала тут пошту носити,— розповіла,— то “Волинь” передплачували у шістдесяти селянських дворах. Аж то редакція оголосила конкурс для листонош на кращу передплату. Думаю,— хіба не стану в ньому переможцем? Так от і почалось. З року в рік більше передплатників, а тепер уже й 110. Але, аби газета не була цікавою, то нічого з тих моїх планів не вийшло б. Цікавішою ж стала вона завдяки тому, що постійно враховує побажання передплатників. Пригадую, як і в нашому селі відгукнулися люди на опитування,— сама ж анкети розносила,— що його проводила редакція, і як потім придивлялися до газети, знаходячи у ній зміни у відповідь на висловлені ними побажання.
Закінчуючи розмову, Ольга Яківна сказала (такі підрахунки зробили їй шофери місцевого приватно-орендного сільгосппідприємства “Мрія”, котре постійно забезпечує відомчу передплату), що, розносячи та розвозячи на велосипеді в Довгові газети, тричі на тиждень “накручує” близько 20 кілометрів. Таким ось робом і “виходила та виїздила” Почесну грамоту Волинської дирекції УДППЗ “Укрпошта”, яку вручено цими днями жінці з нагоди Всесвітнього дня пошти.
А постійна читачка нашої газети Євгенія Озірська, на обійстя якої зайшли, від несподіванки й радісного хвилювання не знала, як то кажуть, де гостей посадити. “Волинь” вона передплачує з 1961 року, відколи повернулася з Кемеровської області, що в сибірних далечах Росії. Мала п’ятнадцять літ, коли разом із батьками запроторила її туди сталінщина на спецпоселення за те, що бачили у сім’ї майбутнє України в державній її незалежності. Наче підтверджуючи слова Ольги Волошинської, що “кожен знаходить на сторінках “Волині” своє”, Євгенія Павлівна, котра до пенсії працювала в місцевому господарстві дояркою і за показниками була серед кращих доярок, говорила:
— Я сама хотіла не раз у редакцію написати, а все не виходить, все не складається. Хочу подякувати редакції за те, що і про таких, як я, не забуває. За колишніх часів ви самі знаєте, через що нас вище від села не вельми згадували, але й тепер ніхто уваги на нас не звертає. Нас, як реабілітованих, українська влада навіть слухати не хоче, аби визнати нашу боротьбу. Ото тільки “Волинь” і зігріє часом серце добрим словом про нас.
Петро БОЯРЧУК.
Telegram Channel