Колишній доброволець з Любешівщини знову захищає Україну
Молодший сержант Михайло Зімич із села Великий Курінь Любешівського району не на словах, а на ділі відстоює цілісність нашої держави. Він у травні цього року підписав контракт із 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою. Наразі проходить тактичні навчання на Рівненському загальновійськовому полігоні. А за плечима в молодого чоловіка – близько двох років перебування в зоні АТО
Тамара УРЯДОВА
То була друга хвиля часткової мобілізації. Михайло Володимирович звернувся до Маневицько-Любешівського об’єднаного районного військового комісаріату як доброволець. Адже мав певні навики військовослужбовця (у 2005-2006 роках проходив строкову службу у 95-й окремій аеромобільній бригаді, був снайпером, звільнявся у званні молодшого сержанта).
Після війни певною мірою змінилися його погляди на життя. Так, він почав більше цінувати, здавалось би, звичайні речі — домашній хліб, спечений дбайливими маминими руками, ковток чистої води, став терплячішим, стриманішим та виваженішим у спілкуванні. А от чого не терпить, то це, коли бачить, як сміття кидають під ноги.
— Приїхав у Маневичі 20 червня 2014 року, звідти нас, мобілізованих, повезли на обласний збірний пункт під Луцьком, розподілили кого куди. Мене зарахували до 80-ї окремої аеромобільної бригади. Близько трьох тижнів проходили навчання на Яворівському полігоні, на базі Львівської академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. У Яворові командиром нашого 5-го взводу снайперів був земляк — Іван Пасевич із Залізниці. Мене призначили його заступником. Іван був не лише людиною, але й командиром із великої літери. Його всі любили й шанували, - пригадує Михайло Зімич мобілізацію та загиблого того ж року у серпні нашого героя-захисника.
Після навчань Михайло Володимирович був зачислений до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, у складі якої й відбув для виконання бойових завдань до міста Дебальцеве. Там розташовувався базовий табір, звідки виїжджали на бойові завдання. Зовсім скоро, 12 серпня, потрапив чоловік у зону проведення АТО. Почалася його служба під Дебальцевим, а закінчилася біля міста Нижня Кринка на Донеччині.
Із вдячністю згадує солдат волонтерів, котрі допомогли йому отримати посвідчення учасника бойових дій, — Олексія Приходька з Любешова і Тетяну Іванівну (прізвища не пам’ятає) із Києва. Хоча демобілізувався ще у 2016-му, проте документ із великими труднощами видали лише в лютому цього року.
Очевидно, що жоден день попереднього перебування на війні не зітреться з пам’яті Михайла Зімича. Не про все може оповідати, але є речі, які згадує охоче. Наприклад, як до них приїжджав військовий священик — капелан із Івано-Франківської області:
— Іде артобстріл, а отець Михайло ніби й не зважає на це, — обходить бійців і кропить свяченою водою їх та бойову техніку. Ні куля, ні осколок його не зачепили. Він двічі приїжджав, як обереги передав нам іконки з зображенням архистратига Михаїла – воєначальника Сил Небесних, натільні хрестики, стрічки з молитвою. І я на собі переконався в силі віри та молитви.
Зізнався Михайло Володимирович і в тому, що не лише укріпився у вірі, але після війни певною мірою змінилися його погляди на життя. Так, він почав більше цінувати, здавалось би, звичайні речі — домашній хліб, спечений дбайливими маминими руками, ковток чистої води, став терплячішим, стриманішим та виваженішим у спілкуванні. А от чого не терпить, то це, коли бачить, як сміття кидають під ноги.
Ми ж відстоюємо право українського народу йти в Європу, жити достойно у незалежній вільній Україні, — каже чоловік.
