Такої кількості робіт не має жоден волинський художник. І нехай вони не ображаються, але правда і те, що жоден з них стільки не сходив, не об’їздив Волині, як Олександр Байдуков.
Коли завітаєш до майстерні Олександра Байдукова, то тут, здається, зійшлися всі волинські дороги і стежки, ліси і поля, власне, живе, дихає, полонить серце краса і чари Волині. Художні полотна у рамках і без них, етюди, замальовки, барви рідної землі у різні пори року. Такої кількості робіт не має жоден волинський художник. І нехай вони не ображаються, але правда і те, що жоден з них стільки не сходив, не об’їздив Волині, як Олександр Байдуков. А кожна така поїздка , то нові роботи майстра, то відтворений у художньому полотні той чи інший куточок нашої області. Не буде перебільшенням, коли скажемо — Волинь у його особі має неперевершеного співця краю, котрий у художніх полотнах тонко і майстерно передає нетлінну його красу. Олександр Байдуков пригадує, як ще у солдатській формі після закінчення війни, яка обпалила його молодість і пекельними дорогами якої випало пройти, їхав поїздом через Волинь. І його так захопили волинські ліси, що не втерпів, вийшов з поїзда у Маневичах, щоб їх намалювати. Адже за плечима у солдата було навчання у Дніпропетровському художньому училищі. І ось уже 55 літ минуло відтоді, як ожили в його першому волинському етюді поліські ліси. І Волинь стала його другою любов’ю і другою батьківщиною після Мелітопольщини Запорізької області, де народився. — Хоч моя мама, світлої пам’яті Параскева Микитівна, і не мала художньої освіти, та все ж можу назвати її моїм першим вчителем малювання, — каже Олександр Васильович. — Вона, побачивши моє захоплення, все підбадьорювала, підтримувала, приказуючи: «Шуро, ти не поспішай, малюй ось ці квіти, цю довколишню красу». А ще спеціально для мене сіяла і садила квіти і все казала спокійно і лагідно, щоб я їх малював. Батько ж любив вирізати з великих кісток фігурки коней, яких безмірно любив. Я один раз бачив, як він плакав — це коли в колгосп забрали у нього коней. З щирою теплотою говорить Олександр Васильович ще про жінку, без якої, як сам зізнається, навряд чи зробив би стільки у творчості, зміг би віддати улюбленій справі весь свій час, по суті, не одне десятиліття свого життя. Це його дружина, мати сина і доньки, Олега і Світлани, теж художників, Любов Йосипівна, з якою побралися на Волині у 1949 році. Мало того, що вона взяла на себе майже всі домашні клопоти, то численні натюрморти Олександр Байдуков створив саме завдяки дружині. Адже на його натюрмортах щонайкращі гриби і квіти — знайдені у волинських лісах саме Любов’ю Йосипівною й віддані чоловікові для «роботи», і вирощені нею квіти, калина та й багато чого іншого, що ожило на полотнах її чоловіка — художника. Щиро раділи шанувальники таланту Олександра Васильовича, його родина, коли йому одному з перших на Волині у 1989 році було присвоєно звання заслуженого художника України. А майстер пензля не заспокоївся на досягнутому: знову і знову — поїздки по Волині (у минулі роки він об’їздив чи не весь Радянський Союз), нові роботи і виставки. Не був би Байдуков Байдуковим, коли б до свого ювілею — 80-ліття — не підготував нової виставки. І знову у зали мистецької галереї Національної Спілки художників завітала Волинь Олександра Байдукова. Тут чебрецеві поляни і старезні, такі дорогі серцю художника дуби, голубі плеса Світязя, древні храми і пам’ятки старовини, власне, та Волинь, яка зачіпає серце, викликає глибокі і щирі емоції. Люди подовгу стоять біля робіт Олександра Байдукова, а ще хочуть мати їх у своїх оселях. Власне, хочуть споглядати день при дні чи на голубоокий Світязь, чи дрімучі волинські ліси, чи жарінь кетягів калини, — всю ту красу, яку художник творить у своїх полотнах. У дні його ювілею — 80-ліття — до Луцька прилетіла радісна звістка з Києва — художнику Олександру Васильовичу Байдукову, першому на Волині, присвоєно почесне звання народного художника України. Анастасія ФІЛАТЕНКО. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
