ХОЛМСЬКІ ДЗВОНИ

До 60-річчя переселення українців з Холмщини та Підляшшя
Холмщина — багатостраждальна і нещасна земля на роздоріжжі історичних шляхів, де постійно стикалися інтереси і зазіхання народів і держав. Але народ, що заселяв землю одвічно, рідко мав можливість довідатись про себе — про своє минуле і про своє природне право, зрошене потом і кров’ю своїх прадідів.
Найвизначніша пам’ятка міста Холма — Холмський собор Богородиці, що стоїть на Замковій горі, котрий пережив всю страждальницьку хресну дорогу Холмської землі. У холмському соборі поховано багато українських князів, єпископів та інших визначних осіб, поміж ними виділяється, звісно, король Данило.
Революція 1917 року сколихнула Холмський край. Як свідомі українці виразно заманіфестували свою єдність з українством. Було вибрано вісім представників до Української Центральної Ради.
З прилученням Холмщини до Польщі у 1919 році український національний рух набрав уже такої сили і так тісно був зв’язаний з населенням, що польська адміністрація довгий час не могла опанувати ситуацію. Найбільшою несподіванкою для тих, хто вважав український рух штучним, були результати виборів до Польського сейму 1922 року, коли Холмщина та Підляшшя обрали аж сім українських послів і одного сенатора.
У 1918 році після приходу на Холмщину польської влади, поляки закрили майже усі церкви, 169 церков висвятили на костели, відібрали від української церкви і роздали ксьондзам та колоністам понад 17000 гектарів найкращої землі, заборонили працювати культосвітньому товариству «Рідна хата». Забрали його бібліотеки, знищили усе майно, знищили діяльність українських кооперативів, повністю знищили українські школи. Приниження і зневага палили соромом і гнівом кожного холмщака. Здавалося, гірше бути не могло. Але страшніше прийшло. Роки 1938—39 стали роками диявольської боротьби цілої держави проти українців. На все життя закарбувалося мені, як у червні 1938 року на Грубешівщині, в селі Чортовичі, зруйнували церкву. Як поліцаї стояли у церкві, не знімаючи картузів, цілу службу. Вранці, тільки з’явилось сонце, ми з мамою пішли у село Чортовичі. Вийшли на дорогу — побачили церковні бані, які виблискували на сонці. Ніхто не міг собі навіть уявити, що їх за кілька годин не буде. Люди йшли один за одним з однією надією — не дати знищити святиню. Приїхали представники влади, поліції, пожежники та робітники з сокирами в руках і за п’ять годин зруйнували церкву.
З початком війни 1939 року на Холмщині уже не було жодної офіційно дозволеної української культурно-освітньої або господарської організації — все було зачинено і заборонено.
Після приходу німців багато з’явилося на Холмщині біженців як з Волині, так і з Галичини. В основному, це була інтелігенція, за допомогою якої на Холмщині відродилася культурно-освітня діяльність. У кожному селі була рідна школа, хай іноді тільки початкова. У Холмі була заснована українська гімназія. Мій брат Олексій став її студентом, успішно склавши іспити.
Велику роль у релігійному житті краю відігравав митрополит Іларіон (Іван Огієнко). По всій Холмщині, Підляшші богослужіння проводились у церквах рідною мовою — це була Автокефальна Православна Церква. Холмщаки стали організовувати своє господарське й культурне життя: нові навчальні заклади, кооперативи, відновлені церкви.
Поляки, приголомшені війною і втратою державності, спочатку сиділи тихо, але чимдалі, вони стали підносити голови. Кримінальна поліція до кінця 1942 року складалася вже виключно з поляків, а очолював її фольксдойч також польського походження. Бюро праці цілий час було в польських руках, охороняло поляків, щоб їх не вивезли на роботу до Німеччини. А щоб виконати належні контингенти, відправляли українську молодь.
Новостворені батальйони хлопські і Армія Крайова нищили українські села. Першим згоріло село Стрільці: вночі 26 травня 1943 року банда оточила село з усіх сторін і підпалила його. Двадцять жителів загинули від розривних куль бандитів. Того ж дня згоріли села Тугані й Моложів. Це був початок шовіністичного варварства.
Поляки обступали село вночі, обстрілювали його запалювальними кулями з усіх сторін і тоді вбивали усіх, хто не сховався. Саме так 9 березня 1944 року, о 4-ій годині дня, оточили село Мягке, спалили господарства, замордували 54 особи. Цього ж дня о 2-ій годині ночі напали на Сагринь, спалили його і вбили майже тисячу українців.
Як це відбувалось, мені розповіла Ніна Шокало, яка тої ночі була у селі:
— У Сагрині для оборони села була створена місцева самооборона, тому до нас на ніч, заради власної безпеки, приходили мешканці сусідніх сіл. Цієї ночі ми з батьками були у своєму домі. Брати Іван та Володимир знаходилися у самообороні села. О другій годині ночі запалювальна куля розбила скло і влетіла у кімнату. Я зразу збагнула, що це банда. Ми вибігли на вулицю і побачили, що горить все село. Горіла і наша хата. Ми сховались у льосі, де зберігалась картопля. Було чути, як стріляли, як горіли будинки і кричали люди. Раптом почули, як відкрилися двері льоху.
— Вони тут, — промовив один з бандитів.
Пролунав перший постріл — ним убили тата, другий — убили маму. Кілька наступних призначались мені, але не попали. Остання куля влучила біля серця, полилася кров. Я відчула, що втрачаю свідомість. Надія лишалася тільки на Бога. Село догоряло...
На світанку до свого обійстя прибігли брати, але будівель уже не було. Льох стояв серед подвір’я з відкритими дверима — брати зазирнули туди. Відчувши, що хтось є, я застогнала.
— Жива, — промовили брати.
Витягли мене з льоху, перев’язали і відправили до шпиталю в Грубешів. Лікарі боролися за моє життя три дні, тоді я прийшла до свідомості. Куля застрягла у коронарній системі серця — операція була необхідна, але надії на успішність операції не було. Я пролікувалася у шпиталі два місяці і виписалася — з кулею у серці...
Ці трагічні часи на Холмщині, 1942—1944 роки, найтяжче пережив і поніс найбільше невинних жертв Грубешівський повіт. Оборона українського населення була затруднена. Полковника УНР Якова Гальчевського (Войнаровського), який організовував самооборону, було підступно вбито. У березні—квітні 1944 року 52 села були повністю або частково спалені.
Горіла Холмщина. Східний фронт з кожним днем наближався. Та ще до звільнення Холмщини доля українців цього краю була вже вирішена.
Українське населення, що проживало на споконвічних українських землях, котрі після війни прилучили до Польщі (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя), пережило чи не найтрагічніші часи протягом усієї історії України.
Офіційно акт переселення базувався на «добровільності» населення, але відносно українців, як відомо з багатьох фактів і статистичних даних, далеко був від добровільності. Загальновідомо, що переселенню передував страшний терор українського населення. За час від 15 жовтня 1944 року до серпня 1946 року з українських земель Польщі переселено в Україну 486 764 особи.
Після закінчення акції виселення дуже мало українців залишилось на місці. Вони під час виселення ховались по лісах з надією залишитися на місці. Поки що поляки залишили їх у спокої. Але через рік, у 1947 році, їх насильно депортували на землі, відібрані від Німеччини, тих, хто був запідозрений у співпраці з УПА, арештували.
Українці, переселені з Холмщини, поселилися в основному у Волинській, Рівненській, Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Рани, які ятрили їхні душі, довго не давали спокою. Кожен залишив могили дідів, прадідів і близьких.
Мене ніколи не покидала думка, де знаходиться Холмська чудотворна ікона. З цим питанням я часто звертався до брата, отця Олексія, адже він був ближче до релігійних справ, оскільки закінчив Луцьку духовну семінарію, а згодом — Духовну академію. Він приклонявся до ікони ще у Холмі у 1943 році, коли був студентом Холмської гімназії. І завжди одержував ту саму відповідь: вона знаходиться у надійних руках. Так сталося, що брат у 1986 році відійшов у потойбічне життя. І лиш у 1991 році я почув, що Холмська чудотворна ікона є і скоро буде в Луцьку.
Як пізніше стало відомо, на Україну вона попала завдяки архієпископу Іоану Левчуку та протоієрею Коробчуку. Свідчення цьому може дати сьогодні його дочка Надія Горлицька.
Треба зазначити, що ікону довго шукали спецслужби як України, так і Польщі. Холмська Божа Матір оселилася тепер в музеї Волинської ікони і оберігає нас усіх від усякої скверни. Можливо, ця ікона чи не найстаріша в Україні.
Цього року виповнюється 60 років з дня переселення українців з Холмщини. Уже виросло три покоління. Наші онуки, як і їхні батьки, народилися на Волині, проте вони добре знають, що їхні корені походять з Холмщини.
Холмщани створили товариство «Холмщина», осередки якого є у кожному районі. Перші кроки товариства були зроблені Віктором Ревухою та Йосипом Струцюком. Організовано хор під керівництвом Олександра Головерси, який користується популярністю. Понад чотириста пісень зібрав письменник Йосип Струцюк, які співала Холмщина, та написав роман «Гучва», де показано життя українців Холмського краю. У видавництві «Ініціал» (головний редактор — Віктор Федосюк) вийшла у світ книжка Олени Романюк «Чудотворна ікона Холмської Богородиці».
У місті Луцьку на меморіалі Слави встановлено пам’ятник трагічно загиблим українцям Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Бойківщини.
Товариство «Холмщина» у червні ц.р. організувало поїздку тепер уже волинян на Холмщину, де відзначалося 60-річчя пам’яті по загиблих українцях Грубешівського повіту. Біля пам’ятника, встановленого у селі Ласкові, збудованого за кошти Лідії Власюк, сьогодні жительки Канади, корені якої тягнуться на Холмщину, відправлено панахиду. Відправляли її православні священики міста Грубешів. На богослужінні були присутні місцеві жителі-поляки. А у місті Холмі у Кафедральному соборі Івана Богослова відбулось богослужіння по канонізованих священиках, які були замордовані на рідній землі. Світла пам’ять про них...
Володимир ВИСЛОЦЬКИЙ,
колишній житель Холмщини.
село Волаєвичи Грубешівського повіту.