ЦВІТ НАЦІЇ НА МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.78 € 32.03

ЦВІТ НАЦІЇ НА МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Слідами статті «Думаюче покоління» чотирнадцятирічної давності

Слідами статті «Думаюче покоління» чотирнадцятирічної давності
У ці дні мої молоді колеги Василь Уліцький та Олександр Згоранець, змінюючи один одного, черпають творче натхнення у відрядженнях на найкращому в світі майдані Незалежності. Можна не сумніватися, що про свої враження від духовного спілкування з мислячими людьми різного віку, які з’їхалися з усієї країни для того, аби відстояти право бути вільними, розкажуть не лише читачам «Волині», але й своїм майбутнім дітям та онукам. Адже це неповторні сторінки історії, коли, дуже хочеться в це вірити, справді гуртується і гартується нація. Нарешті, світ оцінить Україну.
Щось таки влада прогавила, хоч десяток років ізольовувала, перш за все в інформаційному відношенні, населення східних регіонів та лякала їх бандерівцями. Це ж як вдало на минулих президентських виборах в неї вийшло використання страху західняків перед новим приходом комуністів — на п’ять років мала чистий спокій. Що хотіла, те й робила, маючи Президента, котрий твердо заявив, що національна ідея не спрацювала.
Схоже, що олігархи, заливши очі салом, втратили пильність і чуття. Це ж як треба знахабніти, щоб день у день втовкмачувати людям в голови, ніби влада сильна, як ніколи, а люди ніщо. Увірувала, що український народ справді бидло (зараз політтехнологи підсувають таку ідею донецьким трудягам, мовляв, вас західняки вважають меншовартісними). Дуже вже недооцінили вони звитягу українських людей. І справді у нас довго запрягають, зате швидко їдуть. До речі, мабуть небагато і наших політичних діячів різного забарвлення вірили у високий дух народу, особливо молоді. Але нарешті ми довели, що козацького роду.
Хай це буде перестрахуванням, але ейфорія з часом спаде, побутові труднощі псуватимуть наші будні, начальство, скориставшись зручним моментом, перефарбується (як це було на початку 90-х років) і, можливо, знову зневажатиме простих людей... Але, думається, в генах українців відкладеться адреналін, впевненість, що можна гуртом відстояти свою честь, гідність, конституційні права. На хваленому Заході й досі не все гаразд, хоча вони йшли до добробуту і демократії чимало років, використовуючи різні засоби боротьби. І не слід думати, що в рядах демократичної опозиції немає своїх негідників, пристосуванців, кар’єристів в гіршому значенні цього слова. Добре, що дехто, як ось людина з славним прізвищем Чорновіл, відразу показала своє підленьке нутро. Але сказано: боріться — поборете! Головне, не втратити народну перемогу (як це було не раз), повірити, що все під силу нашому освіченому (до речі, завдяки радянській владі) працьовитому люду.
... Я беру в руки пожовклу дорогу для мене вирізку з газети «Радянська Волинь» від 21 жовтня 1990 року з статтею «Думаюче покоління». В ній — журналістські замітки очевидця з київської площі Жовтневої революції. Нагадаємо, що тоді у Верховній Раді сформувалась так звана «група 239», спаяна партійною дисципліною (тоді, між іншим, в ній був і Симоненко, і Мороз), а протистояла їй меншість — Народна Рада з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Ігорем Юхновським та іншими. Вимоги демократичних обранців, в основному із західних областей та центру України, були доленосні: непідписання Союзного договору, служба хлопців в республіканській армії, відставка прем’єр-міністра Масола та деякі інші. І ось, коли були вичерпані всі аргументи, а серця «партократів» залишалися незворушними, на київські вулиці вийшли і лягли на граніт студенти — і не тільки з Львова та Києва. Тоді це викликало великий подив. Я тоді в статті «Думаюче покоління» написав такі рядки: «Тепер воно (студентство — О.Н.), включившись в політичну боротьбу, справді довело, що, як і у всі часи, було і буде революційним, передовим, що його цікавлять не тільки розваги і секс, як і я, грішний, вважав, але й наш обездолений народ».
Історія, як бачите, повторюється. Уже нинішні пихаті олігархи (тоді їх ще не існувало) та продажні чиновники не очікували такого ентузіазму насамперед від молоді, яка Україну, наче величезну ялинку, прикрасила помаранчовим орнаментом.
Продовжую цитувати: «Але, слава Богу, оці студенти, які заполонили вулицю Кірова маєвом синьо-жовтих знамен, саморобними лозунгами і плакатами, вже не будуть рабами... Хай просто дехто вийшов на вулицю, щоб не відстати від товаришів, але це вже думаюче покоління, котре, набиваючи шишки на лобі, піде далі нас. Це діти перебудови».
І ці діти-романтики вирішили голодувати, аж поки консервативна більшість у Верховній Раді не задовольнить вимоги, які, зрештою, й привели згодом країну до незалежності України. Звичайно, тодішню кількість студентів не зрівняти з нинішньою, але на той час це взагалі був несподіваний для влади виклик. Так само було поставлено наметове містечко, в якому голодувало чоловік двісті з 35 міст: бліді, виснажені обличчя. Обслуговували їх і охороняли «афганці», колишні «моряки». Час від часу лунали оголошення через мегафони на зразок: «На майдан Незалежності прибули колони київської політехніки. Слава їм!» Тоді вперше юнаки із західних областей принесли вітання: «Слава Україні!» А площу Жовтневої революції стали, не змовляючись, іменувати майданом Незалежності. До речі, тоді внучка Олеся Гончара Леся теж була серед голодуючих і відомий письменник в знак протесту викинув свій партійний квиток.
Пригадаймо, як тоді ставилися кияни до «дітей революції». А ось як: «Голодуючих засипають квітами (часто в натовпі букети передають через голови), в банку кидають гроші, навіть «десятки», не кажучи вже про те, що в табір зносять теплі речі, розкладачки».
Ні, все-таки чудесна наша столиця, інтелектуальна і демократична. Хай і нарікають деякі радикали, що вона не говорить українською мовою. Зате вона говорить серцем. І, до речі, завжди відгукується на українську мову.
Ось які заяви лунали від деяких тодішніх народних депутатів: «Ми ще раз звертаємося до молоді: не давайте ввести себе в оману. Не дозволяйте перетворювати свою долю в нечистій політичній грі!» Хіба не нагадують вони сьогоднішні заклики провладних «жалісливих» адміністраторів та політиків? Тоді до голодуючих студентів приєдналися колишні політв’язні, шахтарі з Червонограда, народна артистка України Ніна Крюкова (вона й зараз на майдані), народні депутати, серед них Степан Хмара, Ярослав Кендзьор, які й сьогодні в парламенті, а також і волинські — Олександр Гудима та Федір Свідерський.
В останнього я взяв інтерв’ю вночі в наметі. І тоді була пропозиція деяких народних депутатів (до речі, донецьких) силою змести наметове містечко, а один народний обранець в сесійному залі сказав про голодовки: «Ну и что? Вот трупов сколько будет».
Коли ж узгоджувальна комісія у Верховній Раді дійшла згоди і в основному прийняла до виконання вимоги студентів, то на майдані «поети читали їм вірші, люди обнімалися, плакали з радості — святкуючи перемогу». На жаль, згодом не всі вони були виконані.
Хочеться привести слова тодішнього і нинішнього народного депутата України Володимира Яворівського, які й зараз актуальні: «Тепер ми бачимо, що в нашого народу, котрий тяжко випростується, є молодь, а, отже, майбутнє. Це майбутні парламентарії. Є в нас народна міліція. Коли міністру внутрішніх справ республіки депутати запропонували знести містечко, він сказав, що в політичних цілях міліцію не буде використовувати (на жаль, нинішній міністр так не вважає — О.Н.). Від сьогоднішнього дня ми будемо вважати це місце майданом Незалежності. Слава вам, цвітові нашого народу!».
У того «цвіту» було добряче підірвано здоров’я на холодних гранітних плитах. Тоді поряд на лавочках сиділи молоді люди, які байдуже дудлили пиво. Може, з них вийшли сьогоднішні фальсифікатори виборів? Адже поступово плодами перемоги заволоділа та ж партійна номенклатура, а незалежність України звинуватила в усіх соціальних бідах.
Хочеться все-таки (даруйте за цитування самого себе, але це історія нашої країни) навести прикінцеві рядки: «Напис в містечку: «Я голодую і за ваше щастя». Може, президент майбутньої суверенної держави знаходився в наметовому містечку? Маючи гаряче серце, набравшись життєйської мудрості, такий президент буде керуватися здоровим глуздом, не прикриваючись інтересами якогось міфічного народу».
Про одного з кандидатів в президенти я можу точно сказати, що він не сидів в наметовому містечку...
Олександр НАГОРНИЙ.