Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Горохівський зять зі столиці Конго

Волинь-нова

Горохівський зять зі столиці Конго

У селі Журавники живе інтернаціональна родина, глава якої — уродженець африканської країни

Леся ВЛАШИНЕЦЬ



НЕ РОДИСЬ ВРОДЛИВОЮ…
Змалку і аж до того часу, як почала ходити на сільські дискотеки, Наталка подумки називала себе «гидким каченям». Не повірила б, якби тоді хтось сказав, що народить четверо діток. Та на танцюльках від хлопців не було відбою, а один із них, провальсувавши лише раз, заглянув у вічі і запитав: «Підеш за мене заміж?»
Тоді Наталці було 19 років. Довго не вагалася — прийняла несподівану пропозицію руки і серця. Але скороспілому шлюбові не судилося бути щасливим.
На господаря у їхній родині пощастило хіба що бабусі Надії. Добрими були і вона, і покійний дідусь Святослав. Про тата дівчинці казали, що помер, як вона ще була маленькою. Так захотіла мама, яка поїхала за кращим життям, залишивши донечку батькам–пенсіонерам. Приїжджала між заробітчанськими мандрами по світу, потому купила у Луцьку квартиру. Але сумувати за ненькою Наталці не було коли. Школа — школою, а вдома на неї чекав домашній університет, в якому охоче навчалася сільській роботі. Дід



Розповівши про все мамі, вона поїхала на перше побачення. Зустрітися домовилися в Луцьку на автостанції. Впіймала себе на тому, що шукала в натовпі темношкіре обличчя, а коліна аж тремтіли.



Славко обробляв два гектари землі, мав свої коні і чимале підсобне господарство. Бабуся вчила онуку варити, пекти, консервувати, сіяти, сапати, а дівчинці дуже хотілося чкурнути на подвір’я допомогти дідові бортувати колесо до підводи чи напоїти коней. Підростала і задумувалася, як би то опанувати професію автослюсаря, але з волі мами і бабусі стала вчитися на швачку–вишивальницю.
Наука прийшлася не до душі. Залишила її, щоб стати помічницею бабусі та господарем замість померлого дідуся.
— Не вистачало кормів худобі, то я поночі їхала до колгоспних скирт. Не гірше чоловіка вантажила на сани солому, — зізнається.
Сподівалася, що господарюватимуть із Михайлом після одруження, але так не сталося. Каже, що, наживши двох діточок, чоловік ніяк не хотів усвідомлювати, що вже не парубок. Врешті подала на розлучення.


 


НЕ БУЛО Б ЩАСТЯ, ТА НЕДОЛЯ ДОПОМОГЛА
— Життєві випробування зробили мене сильною, — усміхалася моя співрозмовниця і водночас дивилася на свого другого чоловіка з ніжністю жінки, яка цінує відчуття захищеності. Доки Дігзон пригортав до грудей маленького Даніеля, Наталя розказувала, що вони познайомилися три роки тому завдяки інтернету.
Незнайомець зателефонував неждано пізно ввечері. Чула, як важко йому розмовляти українською і спершу це трохи насторожило. Через день–два відчула, що чекає тих телефонних дзвінків. Про що говорили? Здебільшого про неї, про її розлучення, дітей, маму… Дігзон умів не лише слухати, а й радив бути терпеливою.
— Його завжди спокійний голос став для мене наче наркотик, — повернулася жінка думкою у ті дні.
— Як сприйняла, що хлопець з африканської країни? — запитую.
І чую, що їй чомусь це було неважливо. Хотілося побачити того, хто щодня заспокійливими розмовами зміг змусити її повірити знову у жіноче щастя.
Розповівши про все мамі, вона поїхала на перше побачення. Зустрітися домовилися в Луцьку на автостанції. Впіймала себе на тому, що шукала в натовпі темношкіре обличчя, а коліна аж тремтіли.
Дігзон прийшов зустріти її з другом. У квартирі товариша познайомив із багатьма своїми земляками. Ті роздивлялися її, розпитували, розказували–розхвалювали Дігзона, який, як виявилося, навчався в Україні. Після вечірки вони залишились удвох і ще довго розмовляли, а вранці вона приготувала йому сніданок.
Усе складалося добре. Їздила до Луцька, не приховувала свої почуття від мами, яка зголошувалася допомагати глядіти внуків. Дігзон уже хотів побачити Наталчиних синів. Засперечалися, де житимуть. Дігзон навідріз відмовився їхати в Журавники, вона — у Луцьк. Але розлука була хоч і болючою, та недовгою. Одного дня жінка почула у слухавці жадані слова: «Я вже на автовокзалі з речами. Їду до тебе, розказуй, де твої Журавники і зустрічай».



З МИЛИМ І В СТАРІЙ ХАТИНІ — РАЙ
У Журавниках інтернаціональна сім’я мешкає в оселі, яку ще збудували покійні Наталчині бабуся Надія і дідусь Святослав. Хоч Дігзон уже добре володіє українською, але про те, як і чому приїхав навчатися в Україну, як опинився на Волині і що відчував, прибувши у незнайоме село, переповідала комунікабельна Наталя.
Дігзон трохи побоювався, що Наталчині односельці зустрінуть його недоброзичливо, але страх швидко зник. Звичайно, спершу люди придивлялися. Не щодня ж тут зятями стають африканці. Може, хтось і пліткував, але то його гріх, та тепер Дігзон — свій у Журавниках.
Упродовж трьох років подружнього життя у сім’ї Акумбів народилося двоє діток. Підростає донечка Аліса, Даніелеві цими днями виповнилося три місяці. Як до рідного, до Дігзона щебетали і горнулися дев’ятилітній Іванко та Ілля, якому незабаром виповниться п’ять.
— Дітей чоловік любить усіх однаково, — гордиться цим Наталка.
Її суджений призвичаюється до сільської роботи. А вона з любов’ю готує йому борщ, вареники і голубці — ними Дігзон дуже любить смакувати.
Багатодітна сім’я живе скромно. Зрозуміло, що 31-річному іноземцю в селі важко влаштуватися на роботу.
Наталка попросила подякувати за діток завідувачці пологового відділення Горохівської ЦРЛ Оксані Якобчук і її колективу, а за постійну підтримку і увагу — журавниківському сільському голові Віталієві Сойку.
Чи знає українка свою африканську родину в Конго? Так. Дігзон із багатодітної сім’ї. До них часто телефонують його сестри. Наталка запрошує їх у гості й сама хотіла б побувати на батьківщині чоловіка. Жити в Конго не планує, бо там неспокійно.
А ще в Журавниках розповіли мені, що Дігзон Акумба дуже компанійський, доброзичливий, чудово грає у футбол і вже декілька разів виступав за сільську команду.

Telegram Channel