Завтра ми будемо вшановувати ці знаменні події, священна традиція відзначення яких Східною церквою сягає перших віків християнства...
Завтра ми будемо вшановувати ці знаменні події, священна традиція відзначення яких Східною церквою сягає перших віків християнства. Якщо чин малого освячення води виконується кілька разів на рік, то Велике або Йорданське Водосвяття буває тільки двічі в році: у Надвечір’я (напередодні) і на празник Господнього Богоявлення. “Бо цього дня, — говорив у своїй проповіді святий Іван Золотоуст,— хрестився Христос і освятив природу води”. На жаль, ми майже нічого не знаємо про первісний чин Йорданського водосвяття. Його обрядовість витворювалася сотні літ. І вже в Іпатіївському літописі під 1148 роком знаходимо згадку про це дійство під назвою “Водохрищі”, тобто хрещення води. Свято Господнього Богоявлення належить до найдавніших і найбільших празників церковного року. У перших віках християнства воно вважалося збірним празником, бо об’єднувало в собі кілька подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його Божество: Різдво, поклін мудреців, хрещення, чудо в Кані Галилейській і чудесне розмноження хлібів. І назва — Богоявлення — розумілася у множині. У давнину цього дня відбувалося урочисте хрещення оглашенних, яке називали ще просвіченням або просвітленням. Бо Ісус прийшов, щоб усіх просвітити. “Народ, який сидів у темноті,— читаємо у Євангелії,— побачив велике світло”. Не випадково святий Григорій Богослов своїй проповіді на Богоявлення дав таку назву: “Слово на святі світла явлінь Господніх”. А в наступній проповіді про святе Хрищення так розтлумачує цей стан: “Просвітлення — це колісниця, що підносить до Бога, співподорожування з Христом, скріплення віри, вдосконалення ума, ключ царства небесного, переміна життя, скинення неволі, розв’язання кайданів, переміна єства”. Чи не цього ми прагнемо сьогодні кожен для себе і для всієї нашої багатостраждальної України? На жаль, цьогорічна зима, яка поскупилася не лише на тріскучі хрещенські, а й на такі-сякі морози, начисто перекреслила й предковічні святкові обрядодії: вирубування з льоду великого хреста, барвлення його у червоний колір, виготовлення з криги вівтаря та престолу. Та, попри це, великий чин освячення води відбудеться, як це заведено споконвіку. І кожна християнська оселя освятиться її цілющою силою. Ось як про це пише професор Степан Килимник у книзі “Український рік у народних звичаях”: “Кожний господар чи член родини приносив у кухлику свяченої води з Йордані, цю воду змішували з водою, що освячена була напередодні, цебто, на другу вілію. І знову кропили хату, хліви, стайні, обори, кошари,— все обійстя,.. частину ставили на стіл, а частину зливали в пляшку, яку зберігали цілий рік у гарному місці, здебільшого під образами,— для лікування, вживали при пологах, при отеленні корів, при першому посіві полів тощо... Ставили й бджолам у стебник-бджільник, а влітку ця вода стоятиме серед пасіки на деревині”. Своєрідним амулетом святости була й Трійця (спеціальна свіча), з якою господар повертався із Водосвяття, обходив усю господарку, кропив святою водою та випалював на лутках над дверима хрести. Але якщо в господарці є бджоли, то перший візит належало зробити саме до них, бо ж, як відомо, то є Божа комаха. Магію свята творило не тільки мерехтливе світло свічок, а й вогнище, яке благочестиві віруючі запалювали на березі річки спозаранку, як тільки перший церковний дзвін покличе до заутрені. Це щоб Ісус Христос, який хрестився у Йордані, мав можливість погрітися біля багаття. За повір’ям, річкова вода у цей день набуває особливої сили, бо в ній купався сам Господь. Вважалося, що застудитися у ній неможливо, а ось зцілитися — можна, тому знаходилося чимало сміливців випробувати себе. “А що третій празник — святе Водохрестя” — співали ми у відомій колядці впродовж усіх празників різдвяного циклу. Саме Водохрестям вони завершуються, нагадуючи про те, що час приступати до кропіткої повсякденної праці. Селяни уже думали про майбутній урожай, у деяких місцевостях Подніпров’я був звичай виводити й об’їжджати молодих коней і волів, готуючи їх до майбутньої праці. А на Буковині у багатьох селах побутував звичай, коли гурт парубків обходив односельців з останніми святковими віншуваннями: Гей, ти пане господарю, Щасти, Боже, із Йорданом, Щасти, Боже, з усіма двором,Із челядкою багатою, І з роями, і з ланами, І з сусідами, і з панами, Із Господом Христом Богом На здоров’я, на літ много! Чого і ми щиро бажаємо усім нашим краянам, усім читачам “Волині”. Валентина ШТИНЬКО.
