Курси НБУ $ 41.29 € 44.97

ЯК Я СПІЙМАЛА... СВОЮ ПТИЦЮ ЩАСТЯ

“А ви хочете побачити жінку, яка сама женила на собі чоловіка, закохавшись в нього?”...

Спочатку був телефонний дзвінок до ведучої рубрики “Любить! Не любить”. І запитання трохи дивне: “А ви хочете побачити жінку, яка сама женила на собі чоловіка, закохавшись в нього?”. Після такого інтригуючого вступу я вже поспішала призначити час зустрічі.
В кількох словах Олександра переповіла, що її дзвінок в редакцію, по суті, — відгук на публікацію “Як спіймати птицю сімейного щастя?”, яка була в минулому випуску добірки “Любить! Не любить”. А якщо конкретніше, то “зачепив за живе” лист Михайла з Луцька, який написав, що женився вже під сорок літ, вибрав за дружину жінку, до якої не відчував великої любові, а прожив з нею щасливо понад двадцять років. “Я ніби про себе прочитала, — сказала Олександра.— До мене теж мій чоловік не мав не те, що великої любові, — він взагалі мене не помічав. І все ж сталось так, що ми разом уже понад чверть віку. Андрій, як мені здається, ніколи не пошкодував про це...”.
А потім, в призначений час, Олександра прийшла в редакцію. І я почула від неї справді дивну історію, в реальності якої можна було б засумніватись, якби хтось інший переповідав, а не сама героїня. Переді мною була жінка середнього віку. Модно пофарбоване волосся (з “пір’ячком”), що пасувало до її смаглявості. Зауваживши мій погляд, вона починає зовсім не з того, що збиралась розповісти, а з чисто жіночого зізнання:
— Колись, в молодості, я дорогу до перукарні знала лише тоді, як вже треба було підстригтись. А зараз, якщо раз в тиждень не зроблю зачіску, манікюр, то чогось ніби не вистачає. Тим більш, коли бачу, що й чоловікові це подобається.
З подальших слів я зрозуміла, що оте “чоловікові подобається” — це найвагоміший критерій для Олександри. Певно, з літами вона не допустила, щоб фігура “розпливлась” теж заради того,щоб догодити своєму Андрієві. Бо це він, як вона висловилась, — птиця її щастя. Не було б його — не було б її як жінки, матері, не мало б смислу життя.
Олександра розповідала про своє дитинство, юність, заздалегідь попередивши, що “це дуже важливо”. Бо з дитинства йшов той комплекс неповноцінності, через який довго страждала. Вона була другою донькою в сім’ї. Батьки чекали сина (бо ж як без спадкоємця!). А тут — знову дівчинка. Олександрою її назвали, бо ім’я вже для хлопчика було заготовлене. І росла вона з тим незвичним їй “Саша” (бо ж довкола Оленки, Людочки), перебираючи на себе навіть хлопчачі звички. Довго не гралася з ляльками. І перед дзеркалом не крутилась, як старша сестра. Їй байдуже було, яке плаття мати купить, бо найзручніше почувалась у спортивному костюмі, як всі хлопчаки у їхньому дворі.
До того ж, як здавалось Олександрі, душа матері більше лежала до старшої дочки Оксани — Ксені, як любила її називати. А вона, дівчина з хлопчачим ім’ям, була на другому плані. Сказала, що не піде в музичну школу, і мати легко погодилась з цим. Хоч Саша не раз чула, як сама ж мати говорила, що кожна дівчинка повинна вміти грати. Якщо не на піаніно, то хоча б на гітарі — “це так жіночно”. Те, що мати не наполягала на музичній освіті Саші, вона сприйняла як свою другосортність.
Але це були , як кажуть, квіточки. Від комплексу неповноцінності Саша особливо страждала, ставши старшокласницею. Вона бачила, що дівчатам вже симпатизують хлопці, навіть проводжають їх зі школи додому. А на неї ніхто уваги не звертав. Саша зненавиділа шкільні вечори, бо після урочистої частини чи якоїсь лекції починались танці. Просидівши в кутку пару разів і не діждавшись кавалера, який би запросив повальсувати, вона взяла за правило не ходити на такі шкільні заходи.
Те ж саме було і тоді, коли вчилась у торговому технікумі. Однолітки збирались в компанії, де хтось комусь хоч трохи симпатизував. Вона, щоб не почуватись “білою вороною”, ні до яких компаній не приставала. Уже й мати зауважила цю усамітненість дочки і навіть говорила: “Ти б до дівчат пішла...”. Саша завжди знаходила якісь відмовки.
А потім вона одержала направлення на роботу в один із луцьких магазинів. Колектив зібрався жіночий, до того ж молодіжний. Отож, пішло весілля за весіллям. А Саша все була гостею на чужому святі. Їй ніколи не щастило спіймати букета, який кидала наречена, обтанцювавши дружок (а це ж прикмета на скоре заміжжя). Бо, власне,і претендента на роль жениха не було. Якщо хтось з хлопців їй і подобався, то це почуття було без взаємності.
У тих, у кого Саша гуляла на весіллі, вже діти народились, а вона все ніяк не зустрічала свою половину. І ось однієї осені до них на квартиру попросився молодий інженер (після інституту за призначенням приїхав на приладобудівний завод). Як згодом з’ясується, він був її ровесником, хоч білявий чуб, голубі очі додавали йому якоїсь дитячості. І сталось так, що в цих голубих очах дівчина потонула, як кажуть, з головою. Квартирант Андрій їй так сподобався, що вона вперше в житті відчула, що це таке, коли “падає серце”.
Згодом вже й мати та сестра звернули увагу, що Саша змінилась. Якщо раніше усамітнювалась, то тепер все частіше виходила ввечері до телевізора, який стояв у вітальні, де й мав куток Андрій. Помітила, що Андрій цікавиться політикою — і собі “вдарилась у пресу”, щоб можна було підтримати розмову з ним. Похвалив квартирант, коли якось чаювали, печиво, яке вона приготувала, і вже Саша, яка ніколи не захоплювалась кухнею, почала вишукувати нові рецепти.
Але інтерес до неї з боку Андрія так і залишався на рівні преси та печива. Вона бачила, що зовсім не цікавить його, як жінка. Так було більше року. Саша страждала від того, що, як їй здавалось, Андрій ніколи не дізнається, ким він став для неї. Розв’язка відбулась спонтанно. Одного дня вранці, коли матері і сестри вже не було вдома, вона, йдучи зі своєї кімнати на кухню, нібито знепритомніла і впала біля ліжка Андрія, який ще лежав. Хвилювання було таким сильним, що їй справді стало дуже погано. І Андрій навіть не зрозумів, що непритомність “запланована”. Він швиденько піднявся, взяв її на руки і поклав на ліжко. А потім відпоював серцевими краплями.
Їхня близькість, яка була спровокована, мабуть, самою природою (обоє ж такі молоді!), завершилась тим, що Саша невдовзі чекала дитину. І коли на роботі відкрилась по секрету своїй подрузі, то та була дуже здивована і не втрималась від вигуку: “Від кого ж та дитина?”. Ніхто ніколи не бачив, щоб до Саші заходив якийсь хлопець на роботу чи вона поспішала на побачення.
Андрій, дізнавшись про “плоди їхніх зустрічей”, заявив, що женитись не збирається. Він навіть знайшов собі інше житло, вважаючи, що його хочуть “захомутати”. Хоч Саша не мала ніяких претензій до нього. Вона вирішила, що це її доля — бути матір’ю-одиночкою, і з тихою радістю чекала свого материнства. “Ти не переживай — заберемо ми тебе з пологового будинку”, — заспокоювали дівчата на роботі. А ще казали, коли народилась дівчинка: “От якби синочок був, то, може б, в Андрія проснулось батьківство”.
А вийшло так, що це батьківство проснулось і до доньки. Коли Сашу виписували, він купив коляску і сам її забрав. Спочатку вона думала, що це лише “джентльменський жест”, щоб не почувалась Саша самотньою в такий день. Виявилось же, що тоді вони зійшлись назавжди.
— Здається, таке “хеппі енд” буває тільки в кіно. Але, як бачите, трапляється диво і в реальному житті, — сказала на закінчення розмови Олександра. — В нас народилась ще одна дочка. Ми вже — бабуся й дідусь. Про той день, коли я “знепритомніла”, Андрій згадує, коли хоче підкреслити мою, як він каже, жіночу винахідливість. Але в цьому немає й краплі докору.
Катерина ЗУБЧУК.
Telegram Channel