БЕРЕЖИСЬ АВТОМОБІЛЯ І... РАДИКУЛІТУ

Потерпілих від грабіжників і від радикуліту, травмованих під час автомобільних аварій рятують нейрохірурги
Стареньку жінку, маму нашої колеги, на переході міської вулиці збив автомобіль. З важким струсом мозку потерпілу госпіталізували у відділення нейрохірургії Луцької міської лікарні.
— Справжня епідемія нещасних випадків у ці дні. І вночі оперував, і вранці привезли кілька жертв аварії, — пояснив причину своєї невловимості завідуючий відділенням Володимир Петрович Колихан, з яким розмовляли по телефону.
З’ясувавши стан здоров’я потерпілої, домовилися зустрітися для докладнішої розмови у якийсь спокійніший день. В даний час у відділенні «в бойовому строю» лише два нейрохірурги та невропатолог Тетяна Вольга, яку завідуючий відрекомендував як одного з найкращих фахівців у її сфері.
За рік через руки працівників відділення проходить понад 1100 пацієнтів, 75 відсотків з них — з травмами. Розповідали, що тепер різко побільшало хворих, які стають жертвами нападів з метою пограбування, потрапляють до лікарні з переломами черепа. Двадцятилітнього юнака оперували двічі. Першого разу після жорстокого побиття його вдалося поставити на ноги. За якийсь час привезли з переломом черепа вдруге, цього разу зробити уже нічого не можна було.
А от після автомобільних аварій, кажуть лікарі, тепер травми трохи легші, ніж раніше, бо люди пересіли з мотоциклів на іномарки. Натомість, гострішою стала проблема «п’яної травми», 85 відсотків скалічених доставляють у стані сп’яніння. Тут, у міській лікарні, де надають невідкладну допомогу потерпілим, як у дзеркалі, можна бачити відбиток соціальних негараздів, вад, бід суспільства.
Під час розмови до кабінету завідуючого кілька разів зазирала одна з пацієнток. З’ясувалося, жінка прийшла просити дозволу продовжити лікування вдома. Пояснила, що у палаті, де лежить ще п’ять хворих, а люди підібралися різні за соціальним статусом, їй не зовсім комфортно. Уточнивши деякі дані з історії хвороби, лікар дав згоду.
Як не дивно, середня тривалість перебування пацієнта у відділенні нейрохірургії одна з найнижчих у лікарні — менше дев’яти днів. При тому, що частину хворих доводиться виходжувати місяцями, чимало прооперованих йдуть додому на п’ятий-шостий день. Наприклад, після операцій за мікрохірургічною методикою. До таких належать і операції з приводу радикуліту.
Нейрохірург Василь Вознюк тільки-но з операційної. Цього разу — випадок складний, хвороба запущена, отож, операція тривала довше, ніж звичайно. За нормальних обставин вкладаються у півгодини-годину. Якось привезли вагітну жінку, яку скрутив радикуліт. Усе дуже ретельно підготували, щоб максимально скоротити час перебування хворої на операційному столі. За допомогою спеціальних інструментів до диска можна дістатися, взагалі не торкаючись кісткових структур хребта. У диску роблять невеличкий отвір, через який і проходить втручання. Того разу нейрохірурги вклалися у рекордно короткий термін — 18 хвилин. Кажуть, жінка згодом благополучно народила здорову дитину.
— Чи багато хворих на радикуліт погоджуються на операцію?— запитую.
— Великого потоку хворих нема. У попередні роки проводили по 50—70 таких операцій, торік — 26. Як правило, люди приходять за рекомендацією знайомих або вже тоді, коли далі терпіти несила. На жаль, дуже рідко скеровують хворих з радикулітами до нейрохірургів наші поліклініки. Хоча варто було б усім, в кого біль спини віддає в ногу, і протягом 3—4 тижнів нема задовільного ефекту в лікуванні, обов’язково проконсультуватися у нейрохірурга, — розповідає Володимир Колихан. — Біль, що поширюється на ногу — ознака наявності грижі диска або його випадання. Корінці спинного мозку здавлюються, і якщо вони в такому стані будуть тривалий час — трапиться те, що в народі називають «відібрало ногу» — парез.
Побоювання, що операція на хребті призводить до інвалідності, лікарі сприймають скептично. Інструкції для експертів, які призначають групу, складалися давно, коли операції з приводу радикуліту були дуже травматичними. Тепер вони майже безкровні, хворий наступного ж дня встає на ноги. А за призначенням групи інвалідності колишні «радикулітні» пацієнти, був період, майже не зверталися. Це тоді, коли люди мали роботу, нормальні зарплати, які не хотіли міняти на невелику пенсію.
Самі ж пацієнти дискутувати на цю тему зараз не хочуть, мовляв, головне — вилікуватися. Дякували працівникам відділення за турботливе ставлення. Ті, хто мав досвід лікування в інших лікарнях, стверджували, що тут воно обходиться дешевше, усе організовано простіше, раціональніше.
Після обіду у відділенні настало затишшя. Ось в одній палаті лежача пацієнтка просить дочку купити їй шприци. Сусідки радять брати чеські, бо вітчизняного виробництва голки й шприци, на їх думку, для внутрівенних ін’єкцій гірші. Нарікають на тих, хто виробляє засоби для лікування, і медики. Кажуть, як ніколи гостро стоїть проблема з якістю ліків. І, звичайно, традиційно болючою темою спілкування і з хворими, і з медперсоналом є питання фінансування медицини, реформ в галузі, про які всі вже втомилися говорити.
— Медициною у нас люди справедливо не задоволені. Але з іншого боку не звикли ми й дбати про своє здоров’я, ніхто в державі не думає, щоб менше було каліцтв через пияцтво, щоб був порядок на дорогах, на виробництві. Надивилася тут, скільки молодих здорових людей стають інвалідами — страшно стає, — підсумувала розмову одна з хворих.
Кандидат медичних наук Володимир Колихан, який уже двадцять шостий рік у міській лікарні рятує людей, з пацієнткою абсолютно згоден. Та поки що, на жаль, доводиться бути чорноробом-нейрохірургом на конвеєрі чужих бід.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА.