За церковною термінологією тиждень, що добігає кінця, має назву Пущення, а ще його називають Сирним, оскільки це останній період перед Великим постом, коли ще можна споживати сир, молоко, молочні страви...
За церковною термінологією тиждень, що добігає кінця, має назву Пущення, а ще його називають Сирним, оскільки це останній період перед Великим постом, коли ще можна споживати сир, молоко, молочні страви, які врешті також “відпускають”, вступаючи у 40-денний піст. Він символізує такої ж тривалості піст пророків Мойсея та Іллі, а потім — сорокадення перебування у пустелі Ісуса Христа, час його духовної та моральної підготовки до звершення свого великого подвигу — добровільного принесення себе у жертву людям. Біблійна книга Буття вказує, що першопочатковою заповіддю, даною Богом людині, була заповідь про піст як стримання від ревних дій: “...А від дерева пізнання добра і зла не їж...”. І святитель Василій Великий нагадує: “Оскільки ми не постились, то вигнано нас із раю! Тому будемо постити, щоб знову повернутись до нього”. Днями єпископ Луцький і Волинський УПЦ Київського патріархату Михаїл з нагоди початку Великого посту прийняв звернення, у якому, зокрема, говориться: “Чому Церква закликає нас постити? Навіщо потрібно в чомусь себе обмежувати, тоді як у значної частини людей згадка про піст викликає лише іронічну посмішку? Справді, піст не є благом і необхідністю сам по собі. Він корисний лише тоді, коли людина піклується про спасіння своєї душі, коли бажає придбати чистоту серця і здоров’я тіла, щоб, притупивши пожадливість плоті, яка часто спокушає нас до гріха, було можливим знайти умиротворення духу та стати правдивою дитиною Божою”. Йдеться тут і про те, як постити, оскільки багато хто помилково вважає, що піст — це лише стримання від певної їжі. “Істинний же піст,— наголошує владика Михаїл,— це, найперше, уникання зла, упокорення лихих пристрастей, приборкання язика, посилена боротьба з різноманітними гріхами. Деякі постяться тілом, але не постять душею. Хтось у часі посту не їсть м’яса, але переповнений злими помислами, словами, справами. Яка ж їм від цього користь? Під час Великого посту докладаймо всіх зусиль, щоб прикрасити себе смиренням, стриманістю, покаянням та рясними плодами любові до Бога і ближніх. Досягаючи саме такої мети, використовуймо різні засоби, серед яких і обмеження в їжі. Святитель Іоанн Золотоустий каже, що хто постує істинно й не лицемірно, той наслідує Христа, вже на землі уподібнюється ангелам, входить у спілкування з апостолами і досягає переродження своєї природи: з неправедного — стає праведним, зі злого — добрим, з нечестивого — благочестивим... Нехай же Бог допоможе нам достойно провести ці святі дні, долучитись до радості воскреслого Спасителя і бути добрими дітьми Церкви Господньої на землі, а в майбутньому — дітьми Царства Небесного”. У православному календарі завтрашня неділя має ще назву Прощеної. У цю неділю по церквах після вечірні відправляється чин прощення. Маємо взаємно простити один одному всі кривди й образи задля Христа, котрий ради нас постив, терпів і воскрес. Це зворушливе дійство розпочинається із храмів, а далі громада, вірні мають рознести його по домівках, до сусідів і знайомих. Годиться відвідати й цвинтар, щоб попросити прощення у померлих рідних. У книзі “Пізнай свій обряд!” є згадка про те, як відбувалося це дійство на початку минулого століття у Києво-Печерській лаврі: “Всі монахи мали найперше скромну передпісну вечерю. Потім усі, настоятелі й звичайні монахи, одягалися в монаші мантії і йшли до церкви. Всі настоятелі лаври, від найвищого до найнижчого, ставали рядом посередині церкви, а вся братія, яких кількасот осіб, підходили, падали на коліна один перед одним і зі словами: “Прости мені, Отче” чи “Прости мені, Брате” трикратно цілували один одного. А митрополичий хор співав при тому стихиру з великої вечірні неділі Сиропусної... По обряді прощення всі мовчки розходилися”. Мені ж із дитинства чомусь вкарбувалося в пам’ять, як моя бабуня Ніна, одягнувши чисту хустку, йшла “перепрохуватися” до сусідки, баби Домки. Бо й було за що: сусідчині кури частенько, не визнаючи межі, залітали у наш город і робили шкоду, що й спричиняло словесні баталії між обома. Давно уже відійшли у вічність і баба Домка, і моя бабуня Ніна, і ще добрий десяток наших найближчих сусідів, які своїми взаєминами творили дивовижну, притягальну ауру кутка під назвою Вуйма, наймилішого серцю кутка моєї малої батьківщини. Тут я вперше почула і спогади дорослих про якусь загадкову “колодку”, святкування якої проходило дуже весело, цікаво і, вочевидь, незабутньо, бо у кожного залишало якісь свої штрихи згадок. На жаль, особисто ні разу вже не довелося бачити цього дійства. І лиш літературні джерела широко оповідають про Масляну, Масницю або Колодія, популярне народне свято, що дійшло до наших днів ще з язичницьких часів. У кожній місцевості були свої особливості святкування, але майже повсюдно заміжні жінки мали звичай “колодкувати”. Полягав він у тому, що жінки йшли до корчми або збиралися в когось у хаті й приносили із собою “колодку” — невеличке поліно, яке обвивали полотном, прикрашали стрічками, паперовими квітами. Веселе празникування вечорами тривало цілий тиждень, бо ж у понеділок “колодка” народилася, у вівторок — “хрестилася”, у середу відзначали “похрестини”, у четвер “колодка” помирала, у п’ятницю її ховали, а в суботу — поминали. І попри ці сумні пригоди з “колодкою”, веселилися цілий тиждень однаково. За іншим звичаєм, у понеділок Масниці заміжні жінки ходили по домівках та прив’язували “колодки” тим матерям, котрі не поодружували своїх дітей (звісно, тих, котрі вже були “на порі”) впродовж останніх м’ясниць. Дійство це також супроводжувалося сміхом, веселощами, жартами. Обрядова їжа на Масляну — вареники з сиром і сметаною, гречані млинці. Оскільки вареники цього тижня годилося варити щодня, то й приповідка народилася: “Вареники доведуть, що і хліба не дадуть”. Словом Масляна — час веселощів, забав. Не випадково і в Західній Європі наші “запусти” мають назву “карнавал”, що у дослівному перекладі з італійської — “карна вале” — означає “прощавай, м’ясо!”. На час Великого посту співи й веселощі вважаються недоречними, гріховними, хоча сам цей період — це також час радості, зміцнення духовних сил та любові до Бога й людини, час підготовки до Воскресіння. Валентина ШТИНЬКО.
