У далекі 50-і роки мій вже покійний батько, ведучи мене за руку, разом з моєю сестрою, яка лежала в маленькому дерев’яному візочку, вперше ввів нас у ліс, який для кожного жителя мого села є наче храм. Ми гордились тим, що в нас є великий і красивий ліс...
У далекі 50-і роки мій вже покійний батько, ведучи мене за руку, разом з моєю сестрою, яка лежала в маленькому дерев’яному візочку, вперше ввів нас у ліс, який для кожного жителя мого села є наче храм. Ми гордились тим, що в нас є великий і красивий ліс. Я пам’ятаю, як ми пили воду з маленького джерельця, котре в’юнилося до більшого дива на ім’я Карабаниха, такої собі мініатюрної річечки, в глибоких її місцях купались не тільки діти, але і дорослі. Біля джерельця росли надзвичайно красиві ялинки, які підпирали голубе небо. Тепер їх вже немає. Як і немає того дивного храму мого дитинства під назвою Цуманський ліс. Ніхто не приніс нашому лісу стільки шкоди, як радянська влада і останні керівники галузі. Так думаю не тільки я, а й 3500 людей, жителів Цумані. Ще й досі пам’ятаю розповіді тата про те, як ставились за Польщі до нашого лісу. В лісі був ідеальний порядок. Не було такого безладу, гнилих хворих дерев. Заготівлю проводили тільки зимою. Всі сторонні, які не мали на руках документа — квитка на право збирання грибів чи ягід — були особи небажані. Адже квиток був недорогим. Ліс фактично харчував і обігрівав, він кишів звіриною. Польські посадки і сьогодні вигідно відрізняються від лісів радянського часу. Дерева в них ніби свічки — рівненькі, без будь-яких вад. Тартак, який був власністю Радзивілла, в основному працював сезонно. На будь-яке виробництво використовувався розпилений ліс, який повинен декілька років сохнути в природних умовах. З надзвичайно якісної сосни робили авіаційні заготовки для Англії, а під час Другої світової — і для німців. Лісозаготовки зимою давали добрий заробіток нашим поліщукам, особливо тим, хто мав пару коней. Використовували багатства лісу по-господарському, працювали на перспективу. І навіть коли в нашого лісу з’явились нові господарі — німці, це ще не була загибель нашого храму. Руїна почалася тоді, коли стали різати ліс для відбудови зруйнованого господарства України. І вже тоді щорічні вирізання площ лісу набагато переважали посадки лісу. Цуманський ліс, яким так опікувався керівник «Волиньлісу» Богдан Колісник, тепер покладає останню надію на нову владу. Ті заяви, що заготівля лісу дає нам, волинянам, великі прибутки, то все неправда. Люди, як ходили бідними і обірваними, такими і залишились. Збагатіли на нашому лісі лише керівники. Кожного вечора величезні криті автомобілі вивозять заготовки і всяку всячину, з якої нічого не мають мої дорогі земляки. Володимир ЯНУЛЬ. смт Цумань Ківерцівського району.
