Немало фахівців світу віддають велику шану нашій рідній, такій багатій і такій багатостраждальній мові. Але, схоже, до цього ніяк не можуть дійти наші законодавці...
Немало фахівців світу віддають велику шану нашій рідній, такій багатій і такій багатостраждальній мові. Але, схоже, до цього ніяк не можуть дійти наші законодавці. Хоча мова, що займає у світі провідне місце за мелодійністю, повинна заслуговувати якнайбільшої поваги в рідній державі. Український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, з розвитком нової української літератури — від часу видання “Енеїди” І. Котляревського — виникла потреба у зміні традиційного письма. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних правописних систем. З багатьма поправками, змінами, доповненнями ми врешті маємо український правопис. Маємо і рідну українську мову, українську пісню і разом з цим маємо національну самосвідомість. Але маємо ще й проблему двомовності, якою до цих пір спекулюють різні політичні сили, що є нічим іншим, як спробою заглушення цієї самосвідомості, бо мова завжди була, є і буде засобом національної ідентичності. Оскільки державна мова для колишніх владців та зросійщеного електорату так і не стала рідною, то у них виникла гостра «необхідність» узаконення двомовності та ще й подвійного громадянства. Але не можна забувати ні на хвилину, що нація, суверенна держава перш за все починається зі слова, з поваги до рідної мови. Саме з цього постала вся Європа і Америка. Шкода, що усвідомити цього багато хто досі не може. Українська мова й нині залишається мовою “західняків”, а одна із мов національних меншин — основним засобом спілкування колишньої державної еліти. Зі зміною політичної ситуації в країні трохи змінилось і становище мови, принаймні теперішня еліта послуговується або хоча б намагається послуговуватись рідною мовою. Конституція України статтею десятою проголошує, що “державною мовою в Україні є українська мова” і що “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Але насправді бачимо зовсім протилежне. Такий ось промовистий факт. У 1997 році при Президентові Кучмі було утворено Раду з питань мовної політики, а вже через три роки своїм же указом він ліквідував її. Не вщухають пристрасті навколо мовного питання і сьогодні, коли ми вже переступили через високий поріг гіркого минулого. У Верховній Раді все ж таки наполегливо продовжують “вирішувати це питання”. Але, на жаль, зовсім не в тому напрямку, що належало б. Нині до цих “зусиль” додався ще і законопроект Олександра Мороза про, так би мовити, врегулювання мовного питання. Складається враження, що у нашій державі все добре і все чудово, залишається тільки встановити двомовність. Доречно було б згадати тут слова Олександра Олеся: І розцвіла, як квітка, мова На рідній ниві, над струмком, Але прийшла на лан корова І завертіла язиком... Недовго думала і ждала, Взяла і всю її злизала... Вражає і той факт, дякувати Богові, це вже у минулому, що лише п’ять відсотків коштів, затверджених бюджетами 2001 та 2002 років на розвиток української мови як державної використано за призначенням. Решту ж Міністерство освіти та науки за погодженням з Міністерством фінансів використало на погашення заборгованості з оплати комунальних послуг. Невже ще не одне десятиліття відлунюватиме в людських душах негатив комуністичної моралі, яка калічила людські душі і нації? Людей затискали у тісні ідеологічні рамки і надумані “інтернаціональні” суспільні стандарти — і ще й досі це дається взнаки. І от сьогодні багато хто із зарубіжних аналітиків каже про українську націю як про незрілу, а то й вважає нас нацією без майбутнього. Справді, деколи може виникнути питання — яке майбутнє у народу, коли половина населення не знає рідної мови, коли при розмові з росіянами чи поляками українець миттєво переходить на мову співрозмовника, не знаючи притому жодної з цих мов, та й зрештою, коли на чотирнадцятому році незалежності виникає потреба у двомовності? Недавно я випадково почула розмову стареньких бабусь, одна з яких спілкувалась російською, а інша попробувала перейти на її мову. Отоді сусідка взялася її “виховувати”: “Ти чого переходиш на російську, ти ж у своїй державі, то чого так принижуєш себе? Хіба тобі соромно за рідну мову?”. Побільше б таких практичних уроків. Літературний критик Іван Дзюба свого часу сказав: “Сьогодні в нашому суспільстві є певна конфронтація на мовному грунті, і виникла вона через нерозуміння частиною людей ненормальності становища, в якому опинилася українська мова”. Це був початок дев’яностих. Здавалося б, вже багато повинно змінитись. Так, багато і змінилось. Але чи на краще? Валентина КУЦЬ. м. Луцьк.
